Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Довше спиняється Ю. Тютюнник на справі союзу УГА з червоними. Назагал його міркування зовсім правильні; в одному лиш він помиляється, а саме в твердженні, немов би ми надавали великої ваги нашому договорові з червоними. Він каже, що ми вірили в те, що нам удасться «найти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України й допоможуть у боротьбі проти поляків» (ст. 46). На ділі ж ми дбали про те тільки, щоб червоні, вступаючи в район розташування УГА, не потрактували її як ворога й з першого розгону не розгромили наших частин, обеззброюючи їх і знищуючи організаційну цілість УГА. Це м.ін. було головною причиною нашого договору з большевиками; ми хотіли, щоб червона армія віважала нас за своїх союзників, і цього ми досягли. Затонський під час розмови з нашими делеґатами в Києві недвозначно заявив, що в большевиків був плян ліквідувати галицьку армію при першій зустрічі.після того, як вона виявилася неприступною на їхні кличі, що їх пробували поширювати між галичанами таємні аґенти з моменту переходу УГА за Збруч. Але командири червоних частин були заскочені фактом союзу УГА з большевиками й не потрактували галичан як ворогів.

В групі старшин, які у Вінниці складали ревком УГА й уклали договір з червоними, найбільше було СС-ів, і вони не тільки були в згоді з нами, але й у міру своїх спроможностей помагали нам.

Команда військ УНР також пробувала договоритися з большевиками. Тютюнник про це каже:

«Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делеґації до червоних росіян. 27. грудня 1919 р. з Вінниці виїхала спільна делеґація від обох українських армій в складі двох осіб — сотника Петрика (галичанина) й чотаря Веремієнка (наддніпрянця)». Але з боку військ УНР це була вже третя делеґація; першу вислано 3. XI, а другу 1. XII.

Одначе УГА навіть у союзі з червоними не спускала з ока своєї головної мети: боротьби за суверенну Українську Державу. Як доказ Тютюнник наводить відозву Вінницького ревкому про цілі УГА, видану до галицького стрілецтва. В ній сказано:

«Надійшла хвилина відповіді Денікінові за київську зраду, шляхті за десятки тисяч інтернованих галицьких українців і пляни супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями й землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив собі завдання довести до безпроволочного порозуміння з тими українськими колами, які стоять на плятформі Української Радянської Соціялістичної Республіки, і, піддержуючи українське Радянське Правительство, стати основою Української Червоної Армії.

Українська Червона Армія понесе разом із синьо-жовтим прапором — червоний прапор революції…

Нашим стремлінням є, щоби довершити це разом з Придніпрянською армією і всіми другими групами Українських військ».[63]

Тютюнник оцінює дії галичан такими словами:

«В Української Галицької Армії була одна конкретна ціль: хотілося охоронити українську збройну силу до часу, коли ситуація стане більше сприятливою для активної боротьби. Тому вона збиралася «стати осередком Української Червоної Армії», щоби цілі, зазначені у відозві, «довершити разом з Придніпрянською Армією і всіми групами Українських Військ». Беручи факт виключно з боку бажання зберегти від знищення українську озброєну силу, крок Ревкому (вінницького — Н. Г.) Укр. Галицької Армії безперечно був більше доцільним, ніж перехід з тією ж метою до Денікіна… Червоні тоді перемагали; вони годилися на певну автономію Укр. Галицької Армії. Тому надія зберегти від знищення УГА не була невиправданою. Важливе було тільки те, наскільки вистачить політичного хисту в галичан для того, щоб триматися в льояльності до Росії аж до того часу, коли дійсно можна буде «довершити» великі цілі, про котрі говорилося в відозві».[64]

Хоча УГА була формально в союзі з червоними, наші старшини не спускали з ока таємного договору про злуку військ України під стягом УНР укладеного 24 грудня 1919 р. Але ж армія ген. Павленка була занадто далеко від нашого розташування, а галицькі частини не могли вийти з району Вінниці з тієї причини, що значна більшість стрільців лежала по лікарнях. Командування військ ген. Павленка в наказі з 19 січня 1919 р. нотує про УГА таке: «По непровірених відомостях Галицька Армія находиться на своїх старих місцях; доля її невідома; зв'язку з нею немає.[65] Частина Армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор».

Тодішнє становище УГА Тютюнник характеризує так:

«Тим часом УГА опинилася поміж трьома силами. Формально і явно УГА підлягала Денікінові; мала вона таємний договір з 24/ХІІ 1919 про злуку з нами; Ревком УГА вже підписав договір про визнання Радянської влади і підпорядкування армії російському командуванню.

Становище її було тяжке. Не маючи політичного проводу, не знаючи, з яким цинізмом росіяни відкидають усякі договори, коли вони перестають бути корисними для Росії, УГА потроху хилиться і нарешті йде за найбільше рухливими одиницями, що захопили в свої руки ініціятиву заснування Ревкому. Вона не могла самостійно рішитися на такий крок, який зробила Наддніпрянська Армія — воювати, не маючи ні бази, ні зв'язку з урядом, її командири не мали потрібного досвіду для провадження партизанки; організація частин не відповідала такій формі боротьби, а головне, не було рішучости й твердости для того, щоб рушити з місця». (Насправді галичани не мали фізичної змоги рушити з місця — Н. Г.).

«Формально наддніпрянці не погоджувалися на підняття червоного прапора УГАрмією. Вони не вірили, що УГА пощастить зберегти свою боєздатність у спілці з червоними. Галичани навпаки, головним арґументом за перехід на радянську плятформу ставили бажання зберегти армію як бойову силу.

Фактично серед наддніпрянських політичних кол не знайшлося людини, що рішуче