BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

217
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Багряні жнива Української революції" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Наука, Освіта / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 151
Перейти на сторінку:
шликові хрестика білими нитками.

Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.

— То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?

— Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана — сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.

— Невже?!

— Ось йди подивись.

За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:

— Ви були в запоріжцях?

— Був, — сумно відповів той.

— А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? — лиховісно запитав, підійшовши, Яків.

— Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій…

— То ви теж пішли «будувати мир та спокій» — на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі «помилки» виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!

Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.

— Другий раз не зрадиш, пане сотнику! — зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.

Підійшов до Михайла.

— Чого нахнюпився?

— Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! — тремтячи всім тілом, признався товариш. — Мені часами здається, що я збожеволію від цього.

— Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові…

— Згоджуюсь із тобою, та все ж… оден вид крови доводить мене до божевільности.

— Нічого дивного, голубе, немає, — обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, — розхитались у тебе нерви, і більш нічого… Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.

Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.

Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.

Від залізничної будки вже летіло:

— Стій! Хто йде?!

— Свої!

— Пропуск?

— Багнет!

— Проходьте.

Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду — і проханнями, і лайкою.

Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.


«Бити ворога завжди є добре діло…»

Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.

— Пане хорунжий! — звернувся полковник до Михайла. — Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.

— Дозвольте, пане полковнику, мені оправдати, наскільки це можна, пана підхорунжого, — вступився Михайло і, отримавши дозвіл, докладно розповів все як було.

Уважно вислухавши, полковник сказав:

— Бити ворога завжди є добре діло, та не по-козацьки вбивати обеззброєного.

— Пане полковнику! — запально промовив підхорунжий Чекірда. — Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий.

— Ну, добре, добре! Йдіть відпочивать, а я в свою чергу подам рапорт на підвищення вас обох у рангах.

— Все що хочете, пане полковнику, тілько не це, бо мені й підхорунжого силоміць нав’язали, — майже вигукнув Чекірда, — а коли ще, борони Боже, справді послухають та зроблять старшиною, то я втічу в другу частину і буду служить там козаком, бо не лежить моє серце до цих рангів. Я бажаю служить в армії тілько козаком.

— Чи лежить ваше серце, чи ні — то не моя справа. Раджу вам кинути свою оригінальність, бо ви людина освічена та щиро віддаєтесь праці на користь Батьківщині, а нам таких людей потрібно. Будучи старшиною, ви зможете принести більше користи, чим от так чудакувати!

— Я, пане…

— Обе-рни-ись! Ходом руш!

Яків як струнка повернувся і твердим кроком пішов до дверей, але перед тим, як вийти, став лицем до командира і, віддаючи пошану, промовив схвильовано:

— Але, пане полковнику, хоч двайцять рапортів пищіть, все рівно дарма це буде, бо я старшиною не буду. — І, повернувшись, зник за дверима.

— Що це за людина? Ніяк не можу його зрозуміти, — дещо розгублено мовив полковник. — Зразу, коли ви обидва прибули на бронепотяг, то я направді прийняв його за такого простяка, як він себе видає, але випадково в канцелярії побачив його документи… Після цього став я до нього приглядатися — та все одно не можу ніяк його второпати.

— Та він, пане полковнику, трохи звихнувся на старих козацьких звичаях. Бачите самі: носить оселедця, штани, в яких сам плутається, та шлика до самих п’ят. А звернули увагу на кінець його шлика? Скілько хрестиків на ньому? Це він відмічує кількість знищених ним ворогів. Оце прийду зараз, то напевно застану його з голкою — буде нашивать білими нитками два хрестики.

— Чудний хлопець, але гарний!.. Ну, пане хорунжий, йдіть відпочивати, бо зрання, мабуть, буде досить гарячки з ворогом.


Вдома

Минув рік. Настав жовтень 1920 року. Частина Поділля була звільнена від більшовиків… Дорогою, що вела з Проскурова на захід, їхало двоє вершників. Ось і рідний ліс. Після двох років розлуки хотілось привітати рідні дерева. Піднявшись у стременах, понеслися

1 ... 49 50 51 ... 151
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"