Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Його обличчя незворушне.

— Ойо, або ж, як його тут кличуть, Джон Крістіан.

При згадці імені Роберт блимає й хитає головою.

— Не розумію, про кого ви.

Він тягнеться до ручки моїх дверцят.

— Будь ласка, приїжджайте іншого разу.

Я киваю на жінку.

— Важлива клієнтка? Може, вдова, чи в неї дитина померла? Ви дуже її цінуєте?

— Місіс… — він змовкає, перш ніж вимовити її ім’я. — Це стара добра подруга міс Вайолет. А тепер, прошу, поговорімо іншим разом.

— Може, мені з нею поговорити? Що вона та її багаті друзі думають про вашого знайомого, який убиває діточок? Як вони до цього поставляться?

Він хапає мене за руку.

— Містере Тео, не робіть цього.

— Тоді скажіть мені дещо. Бо людина, яку ви захищаєте, ось-ось уб’є чергову дитину.

Він хитає головою.

— Цей чоловік дуже сильний. Ви навіть не уявляєте, з ким маєте справу.

— То скажіть мені, Роберте. Скажіть, щоб, коли глянете богу у вічі, були певні, що не чинили зла.

Він починає вагатися.

— А я скажу вам так: скоро весь світ дізнається про містера Крістіана. На чий бік ви хочете стати в цій історії?

Він чухає потилицю, не впевнений, як слід вчинити.

— Гаразд. Я можу лише сказати, що є місце, куди б я ніколи не пустив своїх дітей.

— Літній табір? Я був там. Там нічого немає.

— Більше я сказати нічого не можу, — відповідає Роберт. — Може, ви погано дивилися. А тепер, якщо не поїдете, я буду змушений викликати поліцію.

— Дуже оригінально.

Він махає рукою й похнюплено прямує до будинку. Ця розмова явно його зачепила.

Я вирішую лишити його в спокої. Він уже не переймається клієнтурою. Тепер його значно більше турбує власна бепека.

Розділ 56. Своя людина

Я дивлюся на інший бік темного поля зі своєї засідки поміж дерев, чекаючи, доки з’явиться Ойо. І сонце, і місяць уже зайшли, тож єдине джерело світла в моїх окулярах нічного бачення — це світло зірок.

У дитячому таборі немає нікого, крім опосума, що час від часу прогулюється територією, перевіряючи, чи не повернулися люди й чи не принесли нових дарів.

Я припаркувався за кількасот метрів звідси й дійшов пішки, сховавшись за рядом дерев, щоб Ойо не помітив мене з дороги. За останню годину повз проїхало всього чотири машини. До табору не заїхала жодна.

Не знаю — можливо, Роберт навмисно повів мене хибним шля­хом, а може, я просто неправильно його зрозумів. Наразі в мене закінчилися варіанти, і я намагаюся зрозуміти, що робити далі. Не знаю, що я очікував тут побачити. Як Ойо приїжджає й відчиняє двері до таємного підвалу? Затягує дитину в один із будиночків?

Я прогулююся навколишнім парком. Простір між деревами тут досить розчищений, стежки добре позначені.

Це не лиховісний ліс із моторошної казки. Тут важко було б щось сховати. Уявляю, як у минулому, ще до того, як цей район почали забудовувати, тут тулилися самогонні апарати й дерев’яні хижки. Тепер тут щодня гуляють десятки туристів.

Нема відчуття, що хижаку тут було б зручно. Як і люди, котрі тяжіють до безпечних місць — невеликих водойм, оточених деревами, відкритих просторів, — хижаки шукають середовище, де почуватимуться комфортно.

Для серійних убивць це зазвичай дім чи авто. У Ґейсі був підвал. У Банді — мобільність.

Що ж має Ойо? Два сусідні життя? Здатність бути на людях святим і божим, а на самоті — посіпакою зла?

У тому, як він поєднав два світи, є щось надзвичайно майстерне. Звірства з минулого наділили його владними повноваженнями, якими скористалися агенти спецслужб, намагаючись вирішити нібито важливішу проблему.

Після зустрічі з Трухляком Біллом я підозрюю, що Ойо не простий інформатор. Його пасторство може бути однією з тих загадкових справ, якими користуються підпільні елементи нашого уряду, аби переправляти зброю і гроші до тих частин світу, де ми ведемо таємні війни.

Це означає, що ті, хто віддає накази, буквально працюють на передовій. І моє втручання сприймають як акт державної зради. Хай навіть не з погляду закону, а суто патріотично.

Важко повірити, ніби їм відомо про справжню сутність Ойо. Підозрюю, ніхто й не хоче так глибоко копати. З їхньої точки зору, це лиш побічний збиток у значно важливішому конфлікті.

Я перевіряю годинник. Уже дуже пізно. Чаклунський час іще не настав, та Ойо, скоріше за все, вже пропонує своїй жерт­ві снодійний настій.

Де б вони обидва не були.

За годину я можу доїхати до його будинку, та певен, що там його нема.

Я картаю себе ще й за те, що не перевірив церкву. Навряд би він привів туди жертву, та все ж можна було б пошукати якісь виходи на його місцеперебування.

Вирішую не висовуватися і знову заповзаю у схованку. Це провал. За найліпшим сценарієм, Ойо захвилювався і вирішив нічого сьогодні не робити, а я лиш даремно гаю час.

Я не впевнений, чи збирається він скоїти вбивство саме сьогодні. Просто так мені здалося. А на здогадках науки не збудуєш.

Треба попрацювати над логікою й фактами.

Факт: Ойо не приїхав до табору.

Я походжаю територією, зазираю у вікна у своїх окулярах нічного бачення. Порожні будівлі чекають, коли повернуться діти й заповнять їх своїми голосами.

Наразі єдині звуки лунають від цвіркунів і жаб…

Я заплющую очі й прислухаюся. Є ще один звук. Схожий на крапання води.

Наближаюся до джерела, намагаючись зрозуміти, що це.

Щось у ньому здається дивним.

Нагадує плюхкання.

А ще цей звук мені знайомий.

Він неприродний, це імітація звуку.

Я повертаю голову, тепер звук лунає попереду.

Не розплющуючи очей, крокую до джерела.

Натикаюся на перешкоду, гримить щось металеве.

Розплющивши очі, я дивлюся на вкриту листям сітку між табором і старим закинутим розсадником.

Обережно, намагаючись не гриміти, підтягуюся й визираю.

Територія захаращена бур’янами й маленькими деревцями. З одного боку стоїть будиночок із відчиненими задніми скляними дверима. Всередині блимає світло великого телевізора.

Мультяшне жабеня стрибає з однієї пурпурової платформи на іншу.

Прохолодне повітря пронизує дитячий сміх, і в мене волосся стає дибки.

Перш ніж перелізти сітку й стрибнути в зарості, я розумію: треба було краще придивлятися до інших будинків на Вімблдоні…

Розділ 57. Лігво

Нога торкається вологої землі, і я опиняюся в іншому світі. На тлі темно-сірого неба листя диких папоротей та молодих саджанців здається чорним. Це мініджунглі, сповнені тисячі запахів. Гнилизна рослин, недоглянуті квіти, а під усім цим — нудотний солодкавий запах напіврозкладеної плоті. Мені пригадується Amorphophallus titanum, так звана трупна квітка, яка нагадує гігантський багет, що стирчить із перевернутого дзвона. Та ці запахи виділяє не вона.

Рослинність надто щільна, аби я міг оцінити розмір розсадника. Тому доводиться згадувати, що я бачив на картах Google. Завдовжки територія приблизно така ж, як табір, завшир­шки  — значно менша. Дерева й рослини ростуть настільки густо, що цілком зійшли б за амазонські ліси.

Дивлячись із нової точки, я заледве помічаю світло екрана, але ногою намацую плиточки, які, гадаю, ведуть до входу в будівлю. Цікавість кличе вглиб, але спершу необхідно впевнитися, що дитина, яка грає в гру, поки неушкоджена.

Я прокладаю