Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

— Як і вам, Білле.

Він повільно виймає руку й дістає мою чорну коробочку, мій маячок.

— Знайти було неважко. Тому навіть не намагайтеся повторити.

Він кладе маячок мені в руку і прямує коридором. Коли він майже дістається ліфта, я вирішую його наздогнати.

— Стривайте!

Білл розвертається.

— Так?

— Що вам про нього відомо?

— Мені дали дуже просте завдання, докторе Крей. Я посланець. Повідомлення доставлено.

Він відвертається.

Я хапаю його за лікоть.

— Годі цього дешевого шпигунського лайна. Забудьте про вашу доставку повідомлень. Просто дайте мені поговорити з тим ідеалістом, який почав працювати, ще коли Хрущов гупав своїм черевиком і погрожував нас закопати. З тим, хто здатен відрізнити, що правильно, а що ні… Вам відомо, хто насправді Джон Крістіан?

На його обличчі жодної емоції. Переді мною чоловік, насті­льки затяганий системою, що йому байдуже. Коли дзвонить телефон, він доставляє піцу. Йому нема діла, що в ній чи для кого вона. Він лиш знає, що коли надходить наказ, кляту піцу слід доставити.

Я відпускаю його руку. Він повертається до ліфта й натискає кнопку. З відполірованого металу дверей на мене дивляться його холодні очі. Порожній вираз у них на мить зникає.

Повертаюся в номер, намагаючись зрозуміти, що ж станеться далі: я прокинуся посеред ночі від того, що Білл душить мене струною піаніно, чи отримаю жорстку догану з відділу кадрів про неприйнятне ставлення до літніх людей?

Мій погляд опускається на маячок. Перш ніж повернути мені телефон, старий трухляк його навіть не вимкнув. Він хоч усвідомлює, що там збереглися всі дані про їхні з Ойо переміщення?

Здуріти можна.

Розділ 55. Мисливські угіддя

Під час стеження за Джо Віком єдиним дедлайном був початок семестру, коли я мав повернутися до університету. Не встиг. Він убив знайому мені людину, мені не давали спокою його інші жертви, але про нього я думав лиш у минулому часі. Розкривати його злочини було мов зчищати землю з місця архео­логічних розкопок і усвідомлювати, що плем’я епохи неоліту практикувало ритуальні вбивства. Так, це може шокувати, та все ж це минуле. Ти не переймаєшся тим, що скелети повилазять із могил і продовжать убивати. Не переймаєшся безпекою якогось свого сучасника. Я знав, що Вік досі активно вбиває, та часові рамки мене не підганяли. Два дні, два тижні — постраждає лише моя професійна кар’єра.

З Ойо все інакше. Сонце зійшло. Коли сяде, найімовірніше, він матиме нову жертву. А як зійде знову, маленький хлопчик буде мертвий.

Моя душа не на місці. За останні кілька днів я стільки всього міг зробити. Якби звернувся до новин, хтось би розповів цю історію. Це привернуло б до Ойо тимчасову увагу і врятувало б життя. Можливо.

А тоді що? Він би вислизнув і з’явився ген далеко, розуміючи, що я можу його відшукати. Міг би виїхати й виринути в якійсь іншій країні, де його злочини було б іще важче розкрити. Цікаво, що його приятель Ордаво Сімс робив у Бразилії? Він був більш ніж лакеєм? Ойо — частина чогось більшого, про що я не знаю?

Я не розумію його самого, що вже говорити про його коло. Цей чоловік — не просто соціопат, що зазнав впливу воєнного конфлікту. Як і Джо Вік, це людина з особливим талантом до переховування та вбивства. Природжений хижак у світі, повному здобичі.

Він уміє переховуватися настільки вдало, що я вже встиг його загубити. Дані з мого телефона показують, що з церкви він поїхав додому. Тоді до іншого будинку в милому передмісті Атланти, що належить багатому адвокатові. Після цього знову повернувся додому, а тоді пристрій стеження було доставлено прямо сюди завдяки Трухлякові Біллу. Жодної таємничої поїздки на якийсь підозрілий склад десь на околиці міста.

Адвокат із передмістя, до якого він навідувався, Ґрейсон Гант, представляє різноманітних міжнародних корпоративних клієнтів. Ойо заіграшки промив би йому мізки. Окрім цього, між ними двома жодного зв’язку.

У мене закінчились варіанти. Наостанок я припаркувався недалеко від будинку Ойо і стежив за «Кадиллаком» на його під’їзній доріжці. Машина не зрушила з місця. Сумніваюся, що він узагалі вдома.

Він вислизнув.

Я чекаю до дев’ятої ранку і телефоную до церкви. Я у відчаї.

— Церква друзів спасіння, — каже привітна жіночка.

— Вітаю. Хотів поцікавитися — пастор Крістіан на місці?

— Вибачте, та він на релігійній конференції в Денвері.

— Он як. А коли він поїхав?

— Здається, вчора ввечері. Має повернутися за тиждень. Ви з приводу духовних питань?

— Можна і так сказати. Дякую.

Релігійна конференція. Гарне прикриття. Кажеш усім, що їдеш у справах, убиваєш, повертаєшся.

Якщо хтось розпитуватиме, людські спогади будуть такими туманними, що годі точно встановити, де ти на той час був. І хай тільки слідчі спробують щось довести.

Це також пояснює, чому його «Кадиллак» спочиває на під’їзній доріжці. Ойо не можна світитися в місті, коли насправді він має бути деінде. Атланта величезна, та її жителі досі поводяться так, ніби це маленьке містечко. Чутки ширяться швидко.

Скоріше за все, в Ойо є ще одна машина чи ще одна особистість, пов’язана з таємним лігвом, яку я не в змозі знайти.

Як завжди, найголовніше — те, що лежить прямо під носом.

Сім’я, що телефонувала з приводу Джона Вейна Ґейсі до поліції понад сотню разів.

Лаоський хлопчик, який, волаючи, втік із квартири Джеффрі Дамера, щоби копи, які вважали, що це звичайна родинна сварка, повернули його назад.

Одна з жертв Лонні Франкліна ледве не привела копів до його порогу, та помилилася на один будинок.

Попереджувальні знаки Теда Банді були всюди. Та щойно поліція наближалася, він переходив під іншу юрисдикцію. На піку його кривавих злодіянь існували поліціянти, які точно знали, хто він такий, проте були обмежені у своїх діях.

Комусь зав­жди щось відомо, і в моєму випадку єдина людина, яка, здається, знає більше за інших, — це Роберт.

Є мізерна ймовірність, що він поплічник Ойо. Або ж звичайний очевидець, який намагається триматися від нього якнайдалі.

Не маючи іншого плану, я телефоную йому на мобільний.

Потрапляю на голосову пошту.

За кілька хвилин пробую ще раз. Голосова пошта.

Зволікати не можна, тож я їду до будинку міс Вайолет.

* * *

Я бачу Роберта на ґанку. Він розмовляє з літньою білою жінкою з чорним пуделем на колінах. Перед домом Вайолет припаркований БМВ, який, як я розумію, належить цій пані.

Щойно я під’їжджаю, він помічає мене й змінюється на лиці. Він смішив і розважав жіночку, доки та чекала своєї черги увійти й отримати вигадану версію власної долі.

Роберт прямує через газон і зустрічає мене, коли я виходжу з машини.

— Містере Тео, ви на сьогодні не записані.

Я вже не містер Крейґ. Очевидно, він таки зазирнув у мій гаманець.

— Я приїхав не до міс Вайолет. Я хочу дізнатися про чоловіка, від якого ви й Моховик тримаєтесь якнайдалі.

Роберт зиркає через моє плече на жінку на ґанку, впевню­ючись, що вона не звертає уваги на нашу активну бесіду. Отже, цінна клієнтка.

— Не розумію, про що ви.

— Той, хто практикує дуже поганий вид магії. Із людськими жертвоприношеннями.

Роберт шукає, що відповісти.

— Я не маю з цим нічого спільного.