Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

— То була Меннінґ, не Сноуден.

— ЧОРТ ЗАБИРАЙ, Я РОЗУМІЮ РІЗНИЦЮ!

Вона глибоко вдихає і трішечки заспокоюється. Трішечки.

— Це не лише твої справи. Мої теж. Я по стількох кабінетах бігала, щоби влаштувати тебе на цю роботу. Стільки всього наобіцяла. Твої перепалки з Кавано мало чим допомагають, але принаймні він поважає людей, які виказують своє незадоволення. Якщо ти вплутався в якесь лайно, мені кінець. А я люб­лю свою роботу. Я особисто знайду тебе й відріжу тобі член або ж упевнюся, що, коли ти сидітимеш у федеральній в’язниці, за мене це зроб­лять якісь головорізи. Ти зрозумів?

— Так.

— ТИ ЗРОЗУМІВ?

— Господи, так! У чому б мене не звинувачували, за таке не садять до федеральної в’язниці й не відправляють доживати віку в Росії під пильним наглядом купки колишніх шпигунів КДБ.

— Гаразд. Рада, що ми одне одного розуміємо.

— Так. Довірся мені. Я б не зробив нічого такого, що могло б тобі нашкодити.

— Добре.

Вона ще раз глибоко вдихає.

— Я тобі вірю. Та от цікаво — ти соціопат?

— Я й сам себе часто про це запитую.

— Спокійніше мені не стало. Скажи, чи робив ти щось таке, що десь у когось могло б викликати підозри?

От гівно.

— Ем…

— Тео?

Я не розповідатиму про свій маленький експеримент із бактеріями, чи про те, що він допоміг виявити. Про те, як я буквально на порозі ДНБ лишав генетично модифіковані мікроби, точно мовчатиму.

Нічим хорошим це не скінчиться.

До того ж вона муситиме розповісти керівництву, а за сумісництвом тому, хто так раптово мною цікавився. Можливо, це Парк через посередника намагається мені нашкодити. Але якщо ні, не хочеться ризикувати.

— Бачила моє ім’я в новинах? — питаю риторично. — Може, хтось із іншого управління просто цікавиться? Мене вказали лиш як консультанта OpenSkyAI. Може, просто цікавляться, чим я там займаюся?

— Угу, – каже вона, не повівшись на моє пояснення. — Які ще варіанти?

— Не можу сказати…

— Ти, трясця, сама прозорість. Кажи вже.

— Можу сказати тільки… Пам’ятаєш той дім жахів у Лос-­Анджелесі? Підозрюваного, що помер у Бразилії? Головний не він.

— То це тому ти в Атланті?

— А ти звідки знаєш?

— Я працюю на спецслужби, дурнику. Крім того, я мала пересвідчитися, що ти не побіжиш у розпростерті руки китайців. Туди краще не перебігати. Господи.

— Зрозумів. Отже… що я можу розповісти… ну, той тип, який, на мою думку, винен… ем… він може бути… може бути інформатором.

— Добре, — терпляче каже вона. — Чиїм?

— Можливо, міністерства національної безпеки.

— Мусульманин?

— Ні. Все складніше. І інформатор не внутрішній.

— Чорт забирай, Тео. Ти взявся рознюхувати про захищеного інформатора?

— Не знаю, чи він захищений. Але поганий точно. Дуже поганий.

— Тому ми й використовуємо їх як інформаторів. Хороші типи не знають нічого корисного.

— Так, — відповідаю я. — Але цей убив у Лос-Анджелесі принаймні сімнадцять дітей.

— Якщо матимеш докази, надішли їх мені, і ми звернемось до ФБР.

— Я над цим працюю.

— Як це розуміти?

— Треба переконатися, що його одразу ж упіймають. Цей тип може планувати чергове вбивство дитини. Якщо я облажаюся, він зникне, а мені доведеться відповідати на незручні запитання.

Вона гучно зітхає.

— Сподіваюся, ти знаєш, що, на хрін, робиш.

— Знаю.

— Пильнуй. Не всі в нашій команді грають за одними правилами.

Розділ 54. Послання

Коли я прямую коридором до свого готельного номера, з думки не йде лиховісне попередження Біркетт. Мене й без того параноїло, а тепер я переймаюся ще й через людей, які мали б бути на моєму боці.

Відмикаю двері, вмикаю світло і бачу статечного літнього чоловіка в костюмі-трійці, який лежить на моєму застеленому ліжку й читає роман Клайва Касслера.

Я повертаюся й перевіряю номер на дверях.

— Ви не помилилися, докторе Крей, — каже чоловік, від­кладаючи книгу. — Прошу, сідайте. Спина розболілася, тож вирішив скористатися нагодою прилягти на твердий матрац.

Я шукаю поглядом пістолет чи якусь іншу зброю. Його руки складені на животі в найменш загрозливій позі. Чоловік схожий на розслабленого юриста чи бізнесмена.

Опускаюся в крісло навпроти, намагаючись визначити, хто він такий і що тут робить. Варто б зателефонувати до поліції, та надто вже мені цікаво, що буде далі. До того ж я будь-якої миті можу дотягнутися до пістолета.

— Зручно? — питає чоловік.

— Так… А вам?

— О, так, значно краще. Поїздка була довгою.

— І яка мета цієї вашої поїздки?

— Допомогти вам, докторе Крей. Ви — людина, що має багато запитань, а я тут, щоб надати вам відповіді.

— Ага, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, він божевільний чи просто моторошний. — Хто ви?

— Можете називати мене Білл.

— Просто Білл?

Він киває.

— Просто Білл.

— Що ж, Білле, можу сказати, що ви мало чим мені допоможете. Був радий знайомству.

Я підводжуся й прямую до дверей.

Він не рухається.

— Докторе Крей, знаєте, як найкраще лікувати невралгію трійчастого нерва?

— Ні. Я спецалізуюся на іншому.

— Саме так. А я відповідаю на інші запитання. Ви не те питаєте. Прошу, сідайте. Вам слід запитати, чим я можу допомогти.

— З Джоном Крістіаном?

— З тим, як не потрапити за ґрати, докторе Крей. Можна називати вас Тео? Наразі саме це запитання має переймати вас найбільше. Як не провести решту життя у в’язниці.

Зрозуміло. Цей тип — пережиток холодної війни, старий шпигун, якого смикнули з пенсії, щоб мене налякати.

— Кумедно, — відповідаю я. — Наразі це далеко не головна моя проблема. Мені цікаво, як ви живете з думкою про те, що захищаєте триклятого вбивцю, який ось-ось скоїть черговий злочин.

— Гадки не маю, про що ви, — відповідає він.

— Не маєте гадки про сімнадцятьох мертвих дітей, яких відкопали на задвірках будинку в Лос-Анджелесі, де проживав один із ваших?

З погляду Білла можна сказати, що він і справді не розуміє, про що я.

— Серйозно? — ледь не вию я. — Ви просто мужик, якого кличуть, коли хочуть когось до всирачки налякати, й навіть не пояснюють, за що?

— Пояснюють. Я бачив запис камери стеження, на якому один чоловік дуже дивно поводився в коридорі біля офісу міністерства національної безпеки США. Здається, він розприскував якусь хімічну речовину, перш ніж необачно зайти всередину і пред’явити посвідчення.

Я підводжуся з крісла і підходжу до дверей.

— Із хвилину ви таки змусили мене понервувати.

Білл лишається на місці.

— Я роблю вам послугу.

— Так. Ви сама доброта. Коли в мої двері стукають із міні­стерства нацбезпеки чи Центру з контролю захворювань, я починаю панікувати. Та коли один трухляк із ЦРУ надсилає іншого, щоб мене налякати, позаяк там навіть не здатні уявити, як сильно облажалися, лякатись я не в змозі, — я відчиняю двері. — Час вам повертатися до свого передмістя в Александрії чи звідки ви там. І передайте приятелеві, нехай краще придивляється, звідки, чорти б його побрали, він отримує інформацію.

Білл зводиться на ноги. На його обличчі досить вдоволений вираз. Біля дверей він зупиняється.

— Те, що буде далі, вам не сподобається.

Він суне руку в кишеню.

Я хапаю