Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Переводжу дух і дістаю мапу, якою зазвичай прикриваю свої дії. Трохи застарілий, але досі дієвий метод. Я навіть підготував туристичне запитання, яке за необхідності можу поставити першому, хто мене помітить.

Розклавши мапу на кермі, дістаю свій маленький пристрій і впевнююся, що все працює.

Я не маю доступу до найтонших пристроїв, що їх використовує РУМО у своїх операціях, тому мушу імпровізувати, сподіваючись, що Ойо — не параноїк і не обшукуватиме машину на предмет маячків. Мій ґаджет простий. Це звичайний мобільний, який я придбав у супермаркеті, підключив до блоку живлення й запакував у чорну пластикову коробочку, куплену в магазині електроніки. До коробки я приклеїв найбільший неодимовий магніт, який тільки зміг знайти.

Упевнююся, що нікого немає поруч, відчиняю дверцята й присідаю.

На випадок, якщо мене помітять у такій дивній позі, тримаю в другій руці телефон. Підведуся і вдам, ніби впустив.

Присівши, нервово намагаюся прикріпити маячок під машину, постійно визираю з-понад дверцят, мов наляканий ховрах, і чітко розумію, що така польова робота — не для мене.

Минає ціла вічність, перш ніж мені вдається знайти вдале місце для магніту, і, щойно я його прикріплюю, лунає гучне металеве клацання. Хоч би не почули люди в церкві. Та ніхто не вибігає. Я перевіряю, чи міцно причепився самопальний маячок. Добре. Сам по собі не відпаде.

Повертаюся у своє водійське крісло, адреналін досі зашкалює. Востаннє озираюся, перевіряючи, що за мною не стежать, і виїжджаю зі стоянки.

Переїжджаю на заправку, що на півкварталу нижче вулицею, на іншому боці.

Заправляючи бак орендованого авто, не відводжу очей від машини Ойо. Я чекаю, що він вибіжить глянути, чому біля його машини терся якийсь дивак. Та він не вибігає.

Заправившись, я вагаюся, чи варто спостерігати, що він зробить далі, й вирішую, що для такого завдання в мене замало навичок. Мені слід зводити точки даних, а не займатися цією практичною хрінню. Як уже було неодноразово доведено, це не моє.

Далі за планом — перевірка третього об’єкта, пов’язаного з Іграшковим Майстром та його церквою. Інтуїція підказує, що там може щось бути, хоча навряд чи він настільки знахабнілий. Важко уявити, щоб він коїв свої злочини в місці, на обшук якого поліція без проблем може отримати ордер. Хоча біс його знає. Може, в особі Джона Крістіана він почувається як удома.

Розділ 53. Прихисток

Пошукавши інформацію про парафію Джона Крістіана / Ойо Діалло, я дізнаюся, що вона володіє нерухомістю на захід від Атланти, біля парку Світвотер-Крик. Дитячий християнський табір — це вісімдесят соток землі з трьома будівлями, маленьким басейном, доволі нерівним футбольним полем і місцем для багаття. Принаймні якщо вірити Google Earth.

На сайті сказано, що це християнський прихисток для бідних та малозабезпечених дітей. Звучить, як рай для дітовбивці, але на локацію з «П’ятниці, 13–го» табір не схожий. Парканів немає, будівлі нічим не захаращені, а навколо повно сусідів. Тут, як і в заміському будиночку, вбивці було б украй незручно бігати голяка за дітьми.

І все ж табір здається ідеальним місцем, аби знаходити та готувати потенційних жертв.

Доки Ойо в церкві, я вирішую навідатися до ще порожнього табору — принаймні згідно з розкладом — і роздивитися, що до чого.

Паркуюсь і обходжу територію. На ній — старі білі дерев’яні будівлі з запилюженими вікнами.

Зазираючи всередину, помічаю кафетерій та ігрову кімнату, полиці якої заповнені настільними іграми. Ще тут є чотири будиночки з десятьма двоярусними ліжками в кожному, а також окремий душ і вбиральня, як зазвичай буває у кемпінгах.

На фотографіях із таборового сайту дітлахи часто сидять у наметах або граються на свіжому повітрі. Озера чи інших принад звичайного літнього табору тут немає, та для дітей із бідних родин це місце — далеко не найгірше у світі… якщо не рахувати, що керує ним дітовбивця…

У глибині табору є парк. Із західного боку — ряд будівель, огороджених високим парканом. Як я розумію — щоб не було чути дитячого лементу. В інтернеті сусідня нерухомість значиться, як «Розсадник Макґентрі». З боку табору ніяких вивісок на загорожі немає. Зарості, що височіють над нею, давно ніхто не підрізав.

Я ще раз проходжуся табором, упевнюючись, що не пропустив якогось бомбосховища чи підземного бункера. Навіть стоячи над ним, я б не дізнався про його існування, та все ж я певен, що лігво Іграшкового Майстра не сховане під дитячим християнським табором.

Убивати він може й тут. Але навіть попри те, що у вімблдонському будинку вбивали й ховали заразом, навряд хтось настільки розумний, як Ойо, ризикуватиме, даючи юрбі гіпер­активних дітей гратися в купу малу на погано закопаних трупах. На відміну від більшості серійних убивць, він занадто обережний для такого.

Історії відомо безліч випадків, коли поліціянти з’являлися на порозі серійних убивць, доки їхні жертви кричали про порятунок із приглушених підвалів чи прихованих кімнат за кілька метрів звідти. Двадцятьох шістьох жертв Джона Вейна Ґейсі виявили закопаними під будинком. Те, що лишилося від жертв Джеффрі Дамера, знайшли в холодильнику й ледь не в кожній кімнаті.

Я минаю кільце з колод, що оточують кострище. Носком черевика копирсаюся в попелі, шукаючи те, чого там бути не має.

Трохи плавленого пластику й фольги, але на місце кремації не схоже. Все у цьому таборі виглядає так, як і має. А от від одного погляду на будинок у Вімблдоні я відчув напад тривоги.

Повертаюся до машини. Треба повернутися в готель, проглянути дані про розташування Ойо й вибудувати мапу його пересувань за останні години. Сподіваюся, так вдасться визначити його секретне місце. Знайти його зараз — питання життя і смерті.

Я лізу в кишеню по ключі від свого орендованого авто, і тут раптом дзвонить телефон.

— Алло? — відповідаю я, сідаючи.

— ЯКОГО БІСА, ТЕО? ЯКОГО БІСА?

— Біркетт?

Такою розлюченою я її ще не чув.

— Що ти накоїв?

— Тобто?

Я нервово озираюся, очікуючи поліційних сирен і гелікоптерів.

— Лос-Анджелес? Ти про це?

— Про це? Господи. Ні. Я зараз не про твоє дивакувате хобі. Я про те, як намагаюся владнати все з Парком, аби він не ускладнював тобі життя. Спілкуюся з подругою, яка займається внутрішніми справами підрядників РУМО. Прошу глянути, чи не написав Парк чого-небудь після вашої з ним, ем, суперечки, а вона каже, що хтось піднімав твій файл ОР.

— Мій що?

— Файл оцінки ризику. В ньому зберігаються всі твої потенційні безпекові зобов’язання. Так ми можемо стежити за всіма вами, ідіотами, аби ви не відчули себе Сноуденами й не побігли розпатякувати все росіянам. Тобою хтось дуже цікавився.

— Парк?

— Ні! Як настільки розумна людина може бути такою тупою?

— Раз на раз не випадає, — відповідаю я.

— Людина з іншого управління.

— З якого?

— Я не маю права тобі казати. Але уявімо, що це РУМО без двох останніх букв і з однією попереду.

ЦРУ.

— Якого хріна вони мною цікавляться?

— Якого хріна… стривай…

Вона замовкає, усвідомивши, що хотіла спитати те саме.

— То якого хріна?

— Якщо я скажу, що не маю жодного уявлення, ти мені повіриш? І взагалі — хіба тобі можна мене про таке питати?

— Якби зробили офіційний запит, я б не питала. Та запиту не було, тож це просто