Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Жінка вперше відхилилася на спинку свого крісла і задивилася на дітей біля фонтана посеред площі, які галасували й обливалися водою. Врешті-решт Тібор сказав:

— Мабуть, у вівторок у вас було таке саме бажання. Бажання підійти до мене і дати пораду.

Вона усміхнулася, та вже за мить обличчя у неї стало дуже серйозним.

— Я хотіла так зробити, направду хотіла. Бо, почувши вас, пізнала себе колишню. Даруйте мені, бо те, що я зараз скажу, може прозвучати грубо. Але правда така, що шлях, яким ви нині йдете, не зовсім правильний. І коли я вас почула, то страшенно захотіла допомогти вам цей правильний шлях знайти. Що скоріше, то краще.

— До вашого відома, я вчився в Олега Петровича, — рішуче заявив Тібор і зачекав на реакцію співрозмовниці. А тоді здивовано помітив, що та намагається приховати посмішку.

— О, так, Петрович, — сказала вона. — Свого часу Петрович був дуже пристойним музикантом. Учні, напевне, й далі вважають його постаттю вельми значною. Проте багато кому з нас його ідеї, увесь його підхід... — тут жінка похитала головою і розвела руками. А тоді, побачивши, що Тібор, якому зненацька аж мову відібрало від обурення, лише дивиться на неї широко розплющеними очима, знову поклала йому на руку долоню. — Все-все, мовчу. Не маю права. Краще дам уже вам спокій.

Вона підвелася на ноги, і Тібор тут-таки охолов; добросердий на вдачу, довго сердитися на когось він просто не вмів. Крім того, слова жінки про старого вчителя зачепили у глибині його душі неприємну болючу струну — думки, які він навіть обміркувати як слід не наважувався. Тож коли хлопець підвів очі, у них було радше замішання, ніж гнів.

— Послухайте, — знов озвалася жінка, — зараз ви, мабуть, надто на мене сердитеся, щоб як слід про це подумати. Але я хотіла б вам допомогти. Якщо ви справді надумаєте зі мною поговорити, то я зупинилася он там. У «Ексельсіорі».

«Ексельсіор», найбільший і найвишуканіший у місті готель, стоїть на протилежному від кафе краю площі; вона показала на нього Тіборові, всміхнулася і рушила в той бік. Він усе ще дивився їй услід, коли вона раптом обернулася, сполохавши біля фонтана посеред площі кількох голубів, і помахала йому рукою, а тоді пішла далі.

Упродовж наступних двох днів Тібор повертався подумки до цієї зустрічі не раз і не два. Знову мовби наяву бачив той посміх, що заграв у неї на устах, коли він так гордо виголосив ім’я Петровича, і знову сповнювався гнівом. А проте, трохи поміркувавши, збагнув, що йшлося йому тут не про його старого наставника як такого. Справа була радше ось у чому: він звик до думки, що ім’я Петровича завжди справляє певне враження, що ним можна скористатися, аби привернути увагу і викликати повагу; інакше кажучи, послуговуватися цим іменем у світі, ніби таким собі сертифікатом якості. І стурбувало його насамперед те, що, виявляється, гаданої вагомості цей сертифікат може й не мати.

Пам’ятав Тібор і про запрошення, яке отримав на прощання, й у ті години, що їх проводив у кафе на площі, не раз ловив себе на тому, що погляд його мовби мимоволі мандрує на протилежний бік, до монументального входу в готель «Ексельсіор» і до швейцара, перед яким постійно спинялися таксі й лімузини.

Зрештою, на третій день після тієї розмови він таки перетнув площу, ввійшов до мармурового вестибюля і попросив на рецепції набрати номер панни МакКормак. Портьє коротко перемовився по телефону, тоді поцікавився, як його звати, сказав ще кілька слів і врешті-решт передав слухавку Тібору.

— Дуже перепрошую, — почув він її голос, — я забула тоді спитати ваше ім’я, тож тепер мені треба було трохи часу, щоб зрозуміти, хто ви такий. Але я, звісно, вас не забула. Насправді я страх як багато про вас цими днями думала. Мені стільки всього хотілося б з вами обговорити... але, знаєте, треба робити все як належить. Віолончель при вас? Ні, звісно ж. Чому б вам не прийти сюди ще раз, рівно за годину, але цього разу вже з віолончеллю? Я на вас чекатиму.

Коли Тібор повернувся до готелю зі своїм інструментом, портьє відразу вказав йому на ліфт і повідомив, що панна МакКормак уже його чекає.

Хоч надворі був білий день, Тібор, заходячи до її номера, почувався геть збентежено і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що опинився у великій вітальні, а спальні звідти взагалі не видно. Високі балконні двері мали дерев’яні віконниці, в ту хвилину розчинені навстіж; легенький вітерець ворушив мереживні фіранки, і Тібор побачив, що, ступивши на балкон, опинився б просто над площею. Сама кімната, зі стінами з нетесаного каменю і темною дощаною підлогою, скидалася мало не на монастирську келію; цей суворий образ дещо пом’якшували тільки квіти, диванні подушки й антикварні меблі. Господиня ж, навпаки, була в майці, спортивних штанах і кросівках, наче тільки-но повернулася з пробіжки. Привітала його без особливих церемоній — не запропонувала ні чаю, ні кави — і просто сказала:

— Зіграйте мені. Щось із того, що ви грали на своєму концерті.

Вона вказала на полірований стілець із прямою спинкою, що стояв акурат посеред кімнати. Тібор сів і вийняв з футляра віолончель. Дещо неочікувано жінка сіла перед одним із великих вікон так, що, налаштовуючи інструмент, він бачив її фактично у профіль, і задивилася у простір перед собою. Коли полилася музика, вона навіть не ворухнулась, а коли добігла кінця перша п’єса, не зронила й слова. Тож Тібор хутко перейшов до другої п’єси, потім — до третьої. Так минуло пів години, затим — ціла година. Затінена кімната, чиста акустика, приглушене мереживними фіранками пообіднє сонце, гамір площі десь на тлі і, насамперед, присутність тієї жінки — все це спонукало Тібора видавати ноти, сповнені нової глибини і нових сенсів. До кінця тієї години він був уже переконаний, що справдив, ба навіть перевершив її сподівання, та коли закінчилася остання п’єса і на якусь хвилю запала тиша, вона врешті розвернулася у своєму кріслі до нього і мовила:

— Так, тепер я добре розумію, де саме ви перебуваєте. Буде нелегко, але ви зможете.