Читати книгу - "Додому"

Я почув відлуння власного самовиправдання. Це нітрохи мене не засмутило.

— Вони оточили Патріка Мура. Припускаю, вони хотіли показати на його прикладі, що буде. Тоді з’явилися ви. Ви діяли так, ніби захищали його. Проте скажіть мені, містере Локвуд, що зробив Патрік Мур?

— Він утік, — відповів я.

— Саме так, мій друже. Він утік. Усі розбіглися. Включно з Ґартом.

— Ґартом?

— Молодиком у собачому нашийнику.

— А-а, — протягнув я.

— Звісно, Ґарт розповів, що сталося. Це дійшло до мене. Я йому потелефонував. Він розказав мені про появу цього нового хлопця в нашому районі, а тоді й про те, як якийсь кволий джентльмен їх убив.

— Кволий? — підняв я брову.

— Його слово, не моє.

— Говоріть, — я всміхнувся, знаючи, що це брехня, але нехай.

— Що ж, можете уявити, містере Локвуд, що я подумав. Троє моїх людей убито через те, що здавалося невеличкою територіальною суперечкою. Не знаю, як в Америці, але тут такі речі просто так не трапляються. Я дійшов висновку, що хтось — ви, пане, — оголошує мені війну. Я дійшов висновку, що хлопець, Патрік Мур, як виявилося, був частиною постановки — що він працював з вами, щоб перевірити мою силу й рішучість. Розумієте?

— Розумію.

— Щиро кажучи, я не зовсім це второпав. Ті вулиці не такі вже й прибуткові. Тому я послав людей розвідати, куди втік хлопець. Патрік. Ґарт казав, що чув його бурмотіння, він розмовляв як американець. Це мене ще більше збентежило. Чому американці взялися за мене? І тоді я пустив плітки. — Гладкий Ґанді поставив чашку. — Можна я буду трохи нескромним?

— Прошу.

— Я, так чи інакше, керую вулицями Лондона. Принаймні коли мова йде про саме цей ринок. Я знаю готелі. Я знаю борделі. Я знаю притулки, вокзали та громадський транспорт, де ховається молодь. Я знаю парки, алеї й темні закутки. Немає нікого кращого в пошуках зниклого підлітка, ніж щиро ваш я. Мої люди можуть прочесати місто ліпше, ніж будь-які відділки правоохоронців.

Він іще раз сьорбнув чаю, поцмокав губами та поставив чашку на стіл.

— Тому я встановив код загрози «червоний», містере Локвуд. Не знадобилося багато часу, щоби хтось із моїх зв’язкових вийшов на хлопця. Він намагався зняти номер у маленькому готелі, розраховуючись готівкою. Тому я відрядив кількох своїх найдосвідченіших людей — ви, можливо, помітили їх у камуфляжних штанах, — аби спіймати його. Вони так і вчинили. Вони привели його назад в «ігрові автомати».

Гладкий Ґанді ще ковтнув чаю.

— Патрік був один, коли ви його знайшли? — запитав я.

— Так.

Я замислився.

— Чи хтось із ваших людей знав його?

— Ні.

— Розкажіть, — кинув я.

— Прошу, зрозумійте, містере Локвуд, що в той час цей американець працював, підриваючи і руйнуючи мій бізнес.

— Тому ви ставилися до нього як до ворога, — кивнув я.

— Авжеж, — полегшено усміхнувся Гладкий Ґанді. — То ви розумієте, так?

Я нічого йому не відповів.

— Я, скажімо так, допитав його.

— Він розповів вам, хто він, — припустив я, складаючи все докупи. — Що його викрали.

— Так.

— Що ви зробили?

— Те, що й завжди. Провів розслідування.

Я згадав, що Майрон говорив про індуський афоризм Гладкого Ґанді.

— Знання краще, ніж суперечка, — сказав я.

Його стривожило те, що я знаю його цитату.

— Е-е… так.

— Що ви дізналися?

— Мені вдалося підтвердити його розповідь, через що я завагався. З одного боку, я міг віддати його компетентним органам. Я навіть міг вийти героєм, урятувавши його.

— Але це притягло б забагато уваги до вас, — я похитав головою.

— Саме так. Герої вішають собі на спину мішені, навіть для поліції.

— Тоді ви вирішили почекати викупу.

— Чесно, я не знав, що робити. Я не викрадач. Мені також усе ще треба було зрозуміти загрозу. Зрештою, троє моїх людей загинули. Тому зізнаюся вам, пане Локвуд, я не зовсім тямив, що мені робити.

Тепер я розумів.

— А тоді з’явився Майрон.

— Так. Він знайшов у парку Ґарта. Я наказав Ґарту привести його в «ігрові автомати». Я подумав, що це мій шанс. Я міг би заробити грошей. Я міг би позбутися Патріка. Я міг би помститися за мертвих хлопців.

— Інший хлопець, якого Майрон бачив у підвалі, — сказав я. — Припускаю, це просто підставна особа.

— Так, то був лиш один із хлопців його віку.

— Ви подумали, що могли б заробити більше грошей за двох, аніж за одного.

Гладкий Ґанді кивнув та розвів руками.

— Решту ви знаєте.

Я знав, але потребував роз’яснень.

— Ви ніколи не бачили Ріса Болдвіна?

— Ні.

— І ви уявлення не маєте, де він?

— Жодного. Але в мене є пропозиція, якщо хочете почути.

Я розслаблено сів, закинув ногу на ногу та жестом звелів йому говорити далі.

— Ви забуваєте про мене. Я забуваю про вас. Повертаюся до свого життя. Крім одного. Я маю джерела на вулиці. У мене є зв’язки. Я зараз їх використовую. Спробую знайти Ріса Болдвіна таким самим способом, яким знайшов Патріка Мура, якщо є шанси його знайти.

Я замислився. Звучить як справедлива домовленість. Я йому це сказав. Йому полегшало. У нас є домовленість. На цей момент.

— Ще одне питання, — мовив я.

Гладкий Ґанді чекав.

— Ви сказали «якщо є шанси його знайти».

Він спохмурнів.

— Припускаю, — додав я, — що ви питали Патріка Мура про місцезнаходження Ріса Болдвіна.

Він ніяково зіщулився.

— Це мене, насправді, не цікавило, — відповів він.

— Але ви запитали.

— Так, запитав.

— Що він сказав?

Гладкий Ґанді глянув мені просто в очі.

— Він сказав, що Ріс мертвий.

Розділ 26

Кампус «Морнінґсайд» Колубмійського університету вирізняється приголомшливо мальовничим чотирикутним двориком, який затишно примостився між Бродвеєм та Амстердам-авеню на заході й сході та між 114-ою і 120-ою вулицями на півдні й півночі. Ви заходите через Колледж-уолк на 116-ій вулиці, аж раптом, ніби пройшовши в шафі крізь портал у Нарнію, переноситеся зі старого міста, від повної урбанізації, з цілковито міського Мангеттена в безжурне студмістечко з його зеленню, цегляними будівлями, склепіннями дахів і плющем. Тут ви почуваєтеся захищеним, відірваним від світу, і, можливо, так і має бути протягом тих чотирьох років, що ви тут навчаєтеся.

Есперанса знайшла довідник кампуса, де було вказано, що Франческа Мур живе в шестимісній квартирі в Рагглз-Голл. Була сьома ранку. На подвір’ї було доволі тихо. Щоб зайти в приміщення, потрібен був студентський квиток, тому