Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Дана

Я бігла боса. Правда, мені свою кофтинку Вікторія дала, щоб я не була в одній нічній сорочці. Її підбори я не взяла, на них бігати не можливо. А ще… вона позичила свій автомобіль, на якому я і приїхала… назад… до Сабіта.

Весь час, що я йшла, моє серце вилітало з грудей. Я молилася Богу, щоб Ворон не вбив його. Я і плакала, і змушувала себе заспокоїтись, і знову плакала. Боялася побачити мертве тіло Шамана. Я злилася на себе, за те, що втекла. Якщо Сабіта вб'ють, то я і сама помру, там, прямісінько біля нього. Вб'ю себе і моє мертве тіло впаде на його.

-Яка я дурепа! Яка ж дурепа! - кричала, лаялася, сміялася на нервах. Здається, я божеволіла і навіть не уявляла куди я біжу. Адже я бігла в саме лігво перевертня, якого надумався розізлити Ворон. 

Коли побачила навстіж відчинені ворота, а на них чиюсь відірвану руку, мене вирвало. Прямісінько там. 

Боже, яке жахіття!

Кругом горіло світло. Я прикривши носа пальцями, щоб не чути запаху крові, щоб знову не вирвало, намагалася роздивитися ту руку. Чи жіноча ( не дай Боже кухарки), чи Зеника… чи Сабіта!... На руці не було жодного татуювання, тож це не Шаман… і не Марина… в неї був рожевий маникюр.

Навкруги тишина. Тишина - це не до добра!

Пішла далі. Послизнулась на чомусь і ледь не впала. Глянула під ноги, а там… кров. До чортиків повнісінько крові. Вона була скрізь. Цією кровьєю була встелена вся плитка, вся доріжка, яка вела за маєток. Туди, до кліток… 

Відразу в голові з'явилось запитання, а скільки крові у перевертня? Вистачить, щоб залити всю цю доріжку чи ні?

-Сабіт, - прошепотіла злякано я, та подивилась в сторону де були клітки. Надумалась йти. Знову в очі кинулось чиєсь мертве тіло, з ліва… Здається, то був хтось із гвардії Ворона.

- Не дивись туди… Хай там валяється, - прикрила носа. Боже, ну і видовище. Те тіло ніби собаки рвали… чи перевертень. - Дано, йди далі. Не думай про це.

Я що дарма сюди їхала? Раз вже я тут, значить… була- не була.

Я йшла і намагалась не дивитись собі під ноги. Я знала, що мої босі пальці, п'ятки в чиїсь крові. Я знала, якщо я це побачу, то мене знову вирве. Мені і так було погано. Голова паморочилась, нудило, трясло.

-Не думай про це. То не кров, то грязь, - заспокоювала себе. Хотіла погукати Марину, чи Зеника, але боялась, що Ворон почує мій голос, тож довелося йти тихо. - Надіюсь, що всі живі.

За будинком, на території кліток, теж горіло світло. Скрізь. Було видно, як вдень. Я побачила, що клітка Шарамана відчинена, а біля неї лежить хтось… То був ще один із людей Ворона. Може Зеник тигра випустив, щоб той трохи навів лад на території?

-Дана, краще не дивись туди. Навіщо тобі той труп… Боже, що я тут роблю? Крім перевертеня тут ще й неподалеку тигр гуляє, а він мене ох як любить!

Я йшла ще дальше. Туди, куди вела окровавлена дорога. Йшла, і надіялася, що вона мене не приведе до мертвого Сабіта.

Через декілька хвилин, почула голос тітки Марини.

-Жива! - я так зраділа, як дитина новій іграшці. Кинулася бігти на її голос, і вдарилася лобом об щось. Об щось м'яке, тепле… волохате… - Сабіт.

Переді мною стояв перевертень. Він був десь метра два з половиною. Коли стояв на колінах у підвалі, то здавався нижчим.

Перевертень був весь в крові. Прострілений, порізаний. Кров була на його тілі, руках, на носі, на зубах… цих здоровенних зубах. 

Сабіт точно когось зжер! Господи!!! 

Він важко дихав. Таке враження, що сто кілометрів пробіг або бився. Я проковтнула слину. Тікати не наважилася, все одно дожене. Краще стояти і не злити його.

Тітки Марини ніде не було.

Я мовчки дивилася на перевертня. Намагалася не боятися, намагалася звикнути. Намагалася повірити в те, що бачу. В голові не вкладалося, що ця потвора Сабіт.

-Тікай, доню! - за моєю спиною кричала кухарка. - Де ти тут взялася?!

- Ні, - ледве чутно пробурмотіла я. В мене зляку ноги відібрало, куди там тікати. - Сабіт, - сказала я все ще стоючи з-задертою головою, та дивлячись на нього. Височенний гад, можна шию звернути щоб зазирнути в його очі. В ці фіалкові, неймовірні очі, що змінювали свій колір. То вони блідо жовті, то темно фіалкові. Їх колір змінювався мабуть від болю. Звісно ж, на тілі живого місця не було. Куль десять в нього всадили, це ж боляче!

А де моє серце?... Та, мабуть зупинилось від інфаркту. Воно так стукотіло. Хоча, це і не дивно, стояти в трьох сантиметрах від перевертня. Він смердів кров'ю. Тож мене знову вирвало...

Поки я приходила до тями, Марина щось говорила мені, вмовляла тікати, а Зеника взагалі видно не було, і Ворона теж.

А де доречі Ворон?!

Зненацька цей перевертень почав нахилятися. Я завмерла. Чекала, що буде вбивати. Не втікала. Я провинилася перед ним. Тож, він має право робити все, що захоче.

Померти від його рук?... А померти від нестерпних дотиків Ворона?... Що краще? Вибір офігенний!

Але… на моє здивування, він почав ставати на коліна. Боже! 

"Цей монстр став переді мною на коліна. Я… я… мене заклинило. Я в шоці!... Але дуже хочу доторкнутися до нього."

Перевертень підняв руку і… я почула постріл. Хтось вистрілив у нього.

-Ні!!! - закричала я коли Сабіт впав. - Ні! Не вбивайте!!! - я присіла біля нього, торкнулась волохатого плеча. - Сабіт не вмирай. Живи. Я прошу тебе, - знову ревіла. - Вибач мене. Я ідіотка!!! - лобом впала на його прострілені груди. Чула, як скажено б'ється його серце. Воно ще билося.

- Що ідіотка, то ідіотка! - сказав Зеник. - Він не вмирає, це снодійне. Тьху!... Хай по спить, і так стільки натворив сьогодні. Мені доведеться до ранку трупи в лісі закопувати.

Я підняла голову. Спочатку подивилась на Шамана, потім обернулась до Зеника. Він стояв зі своєю рушницею, тією ж самою, що і в підвалі.

-Снодійне? - хлюпнула носом, витераючи сльози долонею. Глянула на лежачого перевертня, він дихав. Слава Богу - дихав!