Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Багато хто помилково вважає, нібито всі навколо тільки тим і зайняті, що не зводять з них очей, спостерігаючи за кожним кроком та рухом, оцінюють вчинки та хиби, а потім розпускають плітки і чутки. Та й взагалі, весь світ тільки навколо них крутиться. І варто закрити очі, як життя зупиняється, завмирає.

Насправді в цьому світі кожен зайнятий лише своєю персоною. Власними бажаннями і проблемами. Так що якщо ви не зачіпаєте їх інтереси і не робите нічого, що порушило б плани інших людей — можете бути впевнені, вас не помітять так само певно, як б ви натягли шапку-невидимку.

Якщо людина біжить, кричить і розмахує руками — можна бути певним — на неї зверне увагу вся вулиця, і навіть з вікон сусідніх будинків визиратимуть. Деякі запам'ятають дивака і пізніше описати зможуть. А чоловіка, що йде разом з іншими в одному напрямку, в одному темпі і не робить нічого екстравагантного — не помітить ніхто. Навіть полісмен на перехресті. А якщо він ще і в спецодязі якоїсь служби — так і зовсім невидимкою стає.

На цьому я і будував свій розрахунок. Якщо б ми з Олесею зірвалися з місця і стрімголов побігли до воріт, то навіть без кайданів і ланцюга, викликали б інтерес усіх, хто опинився б неподалік. А до полонянки, що гримить залізом і ледве плентається у напрямку річки в супроводі озброєного вартового, нікому не було ніякого діла. Йдуть — значить, треба їм. Нехай собі... Скільки до того ранку залишилося.

Сторож на вежі, мабуть, вирішив так само. А може, просто лінувався спускатися.

— Гей, Карпо! — гукнув, поглядаючи зверху. — Не змарнуй нагоди, брате! Поясни дівці, що останній день живе! Може, приголубить наостанок? Га-га-га! Чого шкодувати? А за те що допоможе тобі невинності позбутися, святий Петро їй добру справу зарахує. Га-га-га! Або лізь сюди, підміниш на годинку, а я замість тебе розважу сердешну.

Можна було і промовчати, але не в правилах козацьких на їдке слово не відповісти. Все одно, що страх виказати. А значить, підозру викликати.

— Свою невинність побережи! — гаркнув я, приклавши долоні рупором. Так голос сильніше змінюється, не впізнати. — Не приведи Боже, випаде! Шаровари треба латати вчасно, наречений! Звідси, знизу, в діру, не те що господарство — а навіть мізки видно. Ой, вибач! Це ж дупа!

Решта дозорних так зареготали, що я став побоюватися, як би на їхні веселощі інші козаки не збіглися. Тож, швидко згорнув дебати і, більше не звертаючи уваги на доносяться ззаду репліки, мало не бігом потягнув Олесю до човна.

Перестарався. Не встигли ми пройти і двох десятків кроків, як дівчина заплуталася в кайданах, втратила рівновагу і впала долілиць… добре, хоч на пісок.

— Не можу... — простогнала. — Ноги заніміли... Зовсім не слухаються. Дай хоч трохи перепочити?

— Не біда, є на це рада... — нахилився і підхопив дівчину на руки. — Зовсім трохи залишилося. Онде човен… Тепер не наздоженуть, навіть якщо схочуть.

— Ось це я розумію, свербить! — закричав все той же веселун, бажаючи залишити за собою останнє слово. — Не квапся, Карпо! До світанку ще далеко, встигнеш.

— Кричи, хоч трісни... — пробурмотів я неголосно, не стільки для себе, скільки для дівчини. — На дурнів не ображаються, правда? Що з убогого взяти крім аналізу?

Олеся не відповіла, швидше за все не зрозуміла, про які аналізи я торочу, але притулилася трохи щільніше.

Гм, а я став значно сильнішим. Ну, або дівчина зовсім нічого не важила. В інституті якось ніс на спір однокурсницю. Теж вельми мініатюрну. Так уже кроків через сто відчував кожен зайвий грам. А Олесю я пер разом з кайданами, а відчуття було, наче у мене в руках не дівчина, а... навіть порівняти ні з чим. За вагою — пухова подушка, а на дотик — пружне, мов надувний матрац.

Дивні порівняння. Чи це дідусь Фрейд намагається натякнути на щось важливе? Відвали, старий збоченець... Не до сексу зараз. Спершу треба забратися подалі і заховатися так, щоб і днем з вогнем не знайшли. А потім вже будемо подивитися, на якому рівні які потреби знаходяться.

Але, це я розумом розумів, а руки при цьому не переставали сигналізувати, що ноша моя пружна, тепла і...

Тьху! Замалим повз човен не проскочив.

Пригальмував, забрів у воду і опустив дівчину на лаву. Озирнувся. Ні, не дарма я стільки возився, вибираючи місце. Зі стіни нас не видно. Тільки коли випливемо на плесо, темна пляма що не відбиває зірок може впасти в очі, але це якщо дозорні будуть дивитися саме в наш бік.

Веслував, наче олімпійські змагання хотів виграти. Втім — життя, і не тільки власне, теж гідна нагорода. Причому, отримана авансом. То ж у зарості очерету, з шурхотом і тріском, човен влетів раніше, ніж я дорахував до ста. І тільки коли шорстке листя зашкребло по обличчю, прийшло відчуття радості і недовіри: «Я зробив це! Невже вдалося?!»

Добре, що сидів. Така слабкість накотилася, що напевно впав би. Аж упрів... Поки планував втечу і здійснював, гнав геть усі зайві думки, і лише зараз остаточно зрозумів, що накоїв.

Ні, в тому що дівчину неодмінно треба було врятувати, я і тепер не сумнівався. Ось тільки ціну за це доведеться заплатити величезну. Адже я пішов проти козацьких звичаїв і закону! Так що шлях на Січ мені тепер закритий назавжди. Був новиком, хотів стати козаком, а буду — вигнанцем, харцизом. Зрадником… Кому навіть Полупуд більше не подасть руки, бо зневажатиме.