Читати книгу - "Метаморфози"

Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі{290}.

/150/ Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом{291},

Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми,

Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала

Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!

/160/ Славте Латону й тих двох{292}, що на світ привела їх

Латона! Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,

Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,

Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,

Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,

Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком, —

/170/ «Ну чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули,

Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні

Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,

Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.

Мати — Плеяд мерехтливих сестра{293}. Атлант велетенський —

Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.

Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —

Кадмове царство{294}; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.

/180/ Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —

Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води, —

Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

/190/ „Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями“, —

Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.

Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,

Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.

Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:

Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.

Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,

Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —

Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,

/200/ Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.

Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте

Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,

Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.

Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта

Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:

«Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,

Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні

Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно

Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

/210/ Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась

Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить

Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала

Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!»

Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:

«Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару».

«Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,

В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.

Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;

/220/ Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.

Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом

На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних

Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.

Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба

В лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу,

Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,

Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде

Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.

Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.

/230/ Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли

В сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,

Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила

Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.

Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,

Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває

Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла.

Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій

Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.

Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —

/240/ Тантал —