Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Тобто, ти можеш бути хворою?

– Можу, – кивнула, гірко посміхнувшись. – Тільки не хвилюйся, добре?

– Що це за хвороба? – Суворо запитала мама, одразу ж ставши серйозною.

– Це...

– Краще скажи відразу і не думай брехати.

– Пухлина головного мозку.

Протяжно видихнувши, мама вся буквально підібралася, немов побачила головного ворога у своєму житті. Здається, вона сама була готова дістати з моєї голови пухлину, якщо вона там дійсно є.

– Я поїду з тобою.

– У цьому немає потреби, – видихнула приглушено, подивившись на маму.

Зустрівшись із серйозним, примруженим поглядом мами, я напружилася, розуміючи, що це буде непросто. Утім, у цьому справді немає потреби, адже я лише сильніше нервуватиму.

– Отже, Сашко знає, що ти, можливо, хвора, але все одно готовий бути з тобою? – Зітхнувши, запитала мама, різко змінюючи тему розмови.

– Він так каже.

– Не кожен може піти на таке, – похитала вона головою, злегка посміхнувшись. – Найімовірніше, він справді кохає тебе.

– Напевно...

– А ти що думаєш? Якщо виявиться, що ти не хвора, тоді ви будете разом?

– Я поки що не хочу про це думати, – зізналася чесно. – Що більше в мене буде очікувань, то важче буде наприкінці.

– Отже, ви будете разом, – не звертаючи уваги на мої слова, зробила свій висновок мама. – Це теж добре. Якщо поруч із тобою буде людина, яка готова завжди підтримати тебе в скрутну хвилину, мені буде спокійніше.

Стиснувши губи, я промовчала, не знаючи, що на це сказати. Звісно, кожній дівчині хотілося б, щоб коханий чоловік був поруч не тільки в «сонячні дні», а й у момент труднощів. Але, на жаль, не все буває так просто. У наш час, скільки людей готові страждати поруч із кимось? Чого брехати, є навіть близькі родичі, які забувають про доброту рідних людей, коли трапляється щось несподіване. Незліченна кількість людей, дружини, діти, чоловіки можуть наступної секунди розвернутися і піти, залишивши все напризволяще.

– Я поїду з тобою, – промовила мама, стиснувши мою руку.

– Ми щойно повернулися, ти втомишся. Не потрібно, я відразу ж зателефоную тобі, коли дізнаюся результати аналізів, – промовила рішуче, але маму мої слова зовсім не зворушили. – Мені буде спокійніше, якщо ти почекаєш на мене вдома, і не будеш їздити туди-сюди. Якщо діагноз буде невтішним, я повернуся додому і буду з тобою.

– Якщо аналізи будуть невтішними, ти будеш лікуватися, а не поруч зі мною сидіти!

– Добре, буду лікуватися. І тоді ти будеш поруч, домовилися.

– Ти одразу ж подзвониш мені, як усе стане відомо?

– Одразу ж.

Помітивши, що мама ще більше напружилася, я важко зітхнула й обійняла її. Природно, її материнське серце «боліло» і вона хотіла бути поруч. Я все розуміла, але егоїстично не хотіла, щоб вона проходила всі ці аналізи зі мною. А їх, чого брехати, може бути дуже багато. Не здивуюся, якщо Саша мені повний комплекс обстежень приготував, щоб уже напевно виключити будь-які хвороби.

– Добре, іди, прийми душі й лягай спати. Тобі завтра рано вставати.

Кивнувши, я зробила все так, як сказала мама, точно слухняна донька, але заснути ніяк не могла. Я взагалі не відчувала, що хочу спати, а тільки ворочалася на ліжку, то накидаючи на себе ковдру, то скидаючи її від спеки. Загалом, на мене явно чекала ще одна безсонна ніч, сповнена дурних думок і нездійснених фантазій.

– Не спиш?

– Ні. І ти теж, – усміхнулася, коли мама зайшла в мою кімнату.

– Не можу заснути. Ти ж не заперечуєш, якщо я побуду поруч? – Запитала з кривою посмішкою вона, явно тихо гніваючись через мою нерозумність.

– Звісно, – відсунувшись трохи, я поплескала по другій половині ліжка, запрошуючи маму лягти.

Не відмовляючись, мама легка обличчям до мене, починаючи м'яко погладжувати мене по плечу, про щось думаючи. Звісно, щасливою вона зовсім не виглядала, але й не сумувала, стримуючи свої емоції. Якщо так подумати, то я навіть не уявляла, що відчула б, якби моя донька сказала, що вона хвора. І я ще не пояснила мамі, що це невиліковна хвороба, адже пухлину не можна видалити.

Утім, про це краще справді поки що промовчати. Якщо є хоч одна можливість, що все виявиться неправдою, я б хотіла почекати. Звісно, краще б було всією душею вірити в це, але в мене не вистачало сміливості. Звісно, думки матеріальні, але вони іноді стають згубними.

– Ти завжди такою була, – тихо прошепотіла мама. – Ніколи не розповідала мені про свої переживання, тримала все в собі.

– Я просто могла впоратися з усім самостійно, – заперечила спокійно.

– А коли тебе хлопчик у дворі ображав, замість того, щоб прийти до мене, що ти зробила?

– Побила його, – промовила нерішуче, згадуючи своє дитинство.

Взагалі, якщо так подумати, то хлопчик був єдиним за весь час, який вирішив, що мене можна образити. Здебільшого я з іншими дітьми добре ладнала і навіть була маленькою «головною» в нашому колі. Але, звісно, нічого не буває без деяких труднощів.

– А той хлопець, який тобі подобався...

– Ось його краще взагалі не згадувати, – перебивши маму, ледь стримуючи сміх, видихнула поспішно.

– Так, краще не згадувати, – кивнула мама, продовжуючи мене гладити по плечу.

Таємно скрививши куточок губ, я згадала хлопця, у якого вперше закохалася. Що ж, у віці п'ятнадцяти років усе справді здається таким простим. Я навіть таємно підглядала за тим хлопчиком і дуже засмучувалася, коли бачила, що він гуляє з іншими дівчатками. Але мій досвід був насправді невдалим, адже коли я вирішила наблизитися до нього і зізнатися, що він мені подобається, хлопчик просто посміявся з мене. За його словами, я була ще занадто дрібною, адже у мене груди неможливо було розгледіти. І, чого брехати, тоді я дуже сумувала.

Утім, не думаю, що побачивши мене зараз, він думав би так само. Хоча, цього разу в нього б не було абсолютно ніяких шансів, адже в моєму серці вже є ідеальний чоловік. Шкода тільки, що ми тільки зараз зійшлися, а не ще п'ять років тому. Але, напевно, все добре, що вчасно. Якби ми почали стосунки раніше, можливо, до цього моменту вже давно розірвали б наші взаємини і розійшлися, як у морі кораблі.