BooksUkraine.com » Сучасна проза » Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд 📚 - Українською

Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

27
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Аустерліц" автора Вінфрід Георг Зебальд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 71
Перейти на сторінку:
Аустреліц, коли в одному місці, де з лугів насувався туман, нам назустріч вийшла група з десяти чи дванадцяти осіб, вони були з якогось богемського комбінату або з братньої соціалістичної країни й прибули сюди на відпочинок, ці люди виникли ніби з-під землі й пройшли повз нас. Що дивно, вони були всі як один низькорослі й прошкували, нахилившись трохи вперед. Вони йшли один за одним, і кожен тримав у руці замацаний пластиковий стаканчик, з таких у той час пили мінеральну воду в Mariánské Lázně[89]. А ще пригадую, додав Аустерліц, що всі без винятку мали на собі дощові накидки із синювато-сірого нейлону, які були в моді на Заході в кінці 50-х років. Дотепер я ще чую цей сухий хруст, з яким вони несподівано з’явились з того боку дороги й згодом знову зникли позаду. — А потім усю ніч, після моїх останніх відвідин вулиці Шпоркової, вів Аустерліц далі, мене займали ці марієнбадські спогади. Коли за вікном стало світати, я спакував свої речі, вийшов з готелю на острові Кампа й через огорнутий ранковим туманом Карлів міст перейшов до старого міста, де, попетлявши вузькими вуличками, вийшов до Венцлавської площі та попрямував до центрального вокзалу на Вільсоновій, який, як виявилося, аж ніяк не відповідав тому образу, що склався в мене з розповідей Вери. Схоже, що до відомої далеко за межами Праги будівлі в стилі модерн, у шістдесятих роках приробили потворні скляні фасади та бетонні прибудови, тож мені довелося витратити якийсь час, поки через рампу для таксі, яка вела до підвального поверху, я знайшов прохід до цієї подібної до фортеці споруди. У залі з низькою стелею в напівпідвальному приміщенні, у якому я опинився, юрмилося безліч пасажирів, які групами й родинами провели на своїх речах усю ніч і здебільшого досі спали. Весь цей нічний табір, який годі було охопити поглядом, був занурений у червоно-бузкове, воістину інфернальне світло, яке ширилося з платформи, що вивищувалася посередині, завбільшки десять на двадцять метрів, і на якій цілими батареями вишикувалося не менше сотні ігрових автоматів, що безглуздо жеркотіли самі до себе на холостому ходу. Переступаючи через нерухомі, сонні тіла на підлозі, піднімаючись і спускаючись якимись сходами, я ледь не заблукав у вокзальному лабіринті, що складався із самих лише різноманітних кіосків. Одного разу я навіть звернувся до чоловіка у формі, який трапився мені на шляху: Hlavní nádraží? Wilsonovo nádraží?[90], на що той обережно, як дитину, взяв мене за рукав і завів у якийсь віддалений закуток, де висіла меморіальна дошка, на якій було написано, що цей вокзал було відкрито 1919 року й названо на честь свободолюбного американського президента Вільсона. Я розібрав, що було написано на дошці, і вдячно кивнув працівникові вокзалу, який весь час стояв поруч, потім він провів мене через кілька коридорів далі, до сходів, що вели до своєрідного мезоніну, з якого можна було роздивитися велетенський купол колишнього вокзалу імені Вільсона чи радше там було лише півкупола, оскільки інша половина здавалася ніби відрізаною вбудованою в нього новою конструкцією. Згори під куполом напівколом проходила галерея, на якій були виставлені столики кав’ярні. Тож після того, як я придбав квиток до станції Гук-ван-Голланд, десь із півгодини, що залишалися до відправлення мого поїзда, я просидів у тій кав’ярні, намагаючись подумки повернутися на кілька десятиліть у минуле й спробувати пригадати, як то було, коли я сидів на руках в Аґати, так, сказав Аустерліц, йому оповідала про це Вера, і ледь не скрутив собі шию, не бажаючи відводити погляд від цього велетенського купола, що здіймався високо над нами. Та ні Аґата, ні Вера, ні я сам так і не виринули з минулого. Часом мені здавалося, що завіса розходиться; мені здавалося, що на якусь частку секунди я відчув плече Аґати чи побачив обкладинку журнальчика з Чарлі Чапліном, який мені купила в дорогу Вера, та щойно один із таких фрагментів я хотів утримати чи, як то кажуть, навести різкість, як він зникав у порожнечі, що оберталася наді мною. Ще більш дивовижним і навіть лячним, сказав Аустерліц, було те, що трохи згодом, коли незадовго до відправлення потяга о сьомій тринадцять я визирав із вікна в коридорі мого вагона, у мене з’явилася абсолютна впевненість, яка не дозволяла будь-яких сумнівів, що цей візерунок скляного, каркасного даху над пероном, який складався з трикутників, напівкіл, діагональних, вертикальних і навскісних ліній, я вже бачив колись у такому самому тьмяному освітленні, а коли потім поїзд безкінечно повільно викочувався з вокзалу через коридор тилових стін багатоповерхових житлових будинків, в’їхав у чорний тунель, що проходив попід Новим Градом, а тоді виринув із нього і з рівномірним стукотом перетнув міст через Влтаву, мені справді

здалося, сказав Аустерліц, що відтоді, коли я вперше поїхав із Праги, час зупинився. То був похмурий, гнітючий ранок. На столику, вкритому білосніжною скатертиною, у вагоні-ресторані Чеської державної залізниці, де я зайняв місце, щоб зручніше було дивитися у вікно, світилася маленька лампа в рожевому абажурі з рюшами, саме такі лампи раніше виставляли у вікнах бельгійських борделів. Кухар у білому чепці набакир курив, прихилившись біля входу у вагон до свого камбуза, і балакав з офіціантом, кучерявим хирлявим чоловічком у картатій камізельці з жовтим метеликом. За вікном під низьким захмареним небом пропливали ниви й поля, рибні ставки і лісочки, заломи річок і вільшняки, пагорби й низини, а біля Бероуна, якщо мені не зраджує пам’ять, завод із переробки вапняка, що займав понад одну квадратну милю: високі димарі та великі силосні вежі, які зникали за шаром низьких хмар, велетенські, накриті іржавою, гофрованою бляхою бетонні блоки, що вже почали кришитися, стрічкові транспортери, які рухалися вгору і вниз, млини для розмелення вапняка, конусовидні гори шутру, бараки й товарні вагони, все, без винятку, вкрите синювато-сірим шаром шлаку і пилу. А потім знову широка відкрита місцевість, і ніде, куди б я не поглянув, не було видно жодного автомобіля, так само й жодної людини, крім начальників залізничних станцій, які чи то з нудьги, чи за звичкою або за якимось приписом, якого мали дотримуватися, навіть на найменших станціях, таких як Голоубков, Храст або Рокицани, повиходили на перон у своїх червоних фуражках і, як мені здалося, переважно з білявими вусами, щоби навіть цього бляклого квітневого ранку не проґавити експрес із Праги. Про Пільзен, де ми стояли

1 ... 50 51 52 ... 71
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"