Читати книгу - "Все королівське військо"

минула марно, бо він побував у Аліз-Сент-Рені, де Цезар завдав поразки Верцінгеторіксу24, і на кінець літа після повернення додому в голові у нього геть переплутались і Фош, і Цезар, і Першінг, і Хейг, і Верцінгеторікс, і Крітогнат, і Веркассівеллаун, і Людендорф, і Едіт Кевелл25. Він відкопав усі свої катапульти та балісти й постирав з них порох. Одначе люди казали, що суддя був добрим офіцером і воював хоробро. А на доказ цього він мав медаль.

Пригадую, досить довго я уїдливо підсміювався з геройства судді, бо тоді було модно ставитися до героїв скептично і я ріс під впливом цієї моди. Чи, може, причина полягала в тому, що я був плоскостопий і не потрапив ні до армії, ні навіть на курс військової підготовки в коледжі,— типовий випадок з лисицею і виноградом. Може, якби мене взяли до армії, я б міркував інакше. А суддя був справді хоробрий чоловік, дарма що мав на доказ цього медаль. Він довів це, ще коли не мав медалі. Та й після того доводив не раз. Був, приміром, такий випадок, коли один чоловік, якого він свого часу засудив, спинив його на вулиці й сказав, що зараз уб’є. Суддя тільки засміявся на це, повернувся до нього спиною і пішов собі далі. А той витяг пістолета і двічі чи тричі гукнув суддю. Нарешті суддя озирнувся. Побачивши, що той чоловік наставив на нього пістолета, він повернув назад і, ні слова не кажучи, рушив просто до нього. Підійшов майже впритул і забрав у того чоловіка пістолет. А що він робив на війні, я так і не дізнався.

І ось майже через п’ятнадцять років, коли мати, Молодий Адміністратор і я прийшли до нього на вечерю, суддя знову видобув на світ божий дещо з того старого мотлоху. Крім нас, там були ще Петтони — подружжя, що мешкало неподалік, на тій-таки Алеї,— і молода особа на прізвище, Дьюмонд, запрошена, як я здогадався, задля мене. Та й баліста була відкопана, мабуть, теж задля мене, хоч суддя й завжди мав нахил просвіщати своїх гостей у галузі воєнного мистецтва допорохової доби. За столом розмова точилася навколо минулих днів, знов-таки задля мене, бо коли приїздиш у рідні місця, завжди починають обсмоктувати цю кістку — минулі дні. І перед самим десертом спогади про минулі дні привели нас до того, як я разом із суддею майстрував оті моделі. Тоді суддя підвівся, пішов до бібліотеки, приніс одну балісту, дюймів двадцять завдовжки, і, відсунувши вбік свій десерт, поставив її на стіл. Потім налаштував її до бою, обертаючи руків’я невеликої корби, що натягала тятиву,— наче не міг зробити це одним порухом пальця. Аж раптом виявилося, що нічим стріляти. Він викликав дзвінком хлопчину-негра й звелів принести булочку. Розламавши її навпіл, виколупав м’якуш і почав ліпити кульку. Кулька вийшла не дуже добра, і суддя вмочив її у воду, щоб міцніше трималася. Тоді зарядив балісту.

— Ну ось,— мовив він,— отак вона стріляє.— І натиснув пальцем на спуск.

І вона стрільнула. Кулька обважніла від води, та й баліста з роками не втратила убійчої сили, бо в ту ж мить у люстрі над столом щось вибухнуло, місіс Петтон зойкнула, упустила з рота на свій чорний оксамит м’ятне морозиво, а на скатертину й у велику вазу з квітами японської айви посипалися дрібні скалки скла. Суддя вліпив просто в лампочку. А до того ще й збив з люстри кришталеву підвіску.

Він почав вибачатися перед місіс Петтон. Сказав, що він просто старий, геть здитинілий дурень зі своїми забавками, а тоді випростався в кріслі, і всі побачили, які ще молодечі в нього плечі та груди. Місіс Петтон доїдала решту свого м’ятного морозива, час від часу відволікаючись від нього, щоб кинути насторожений погляд у бік підступної балісти. Потім усі перейшли до бібліотеки, де мали пити каву з коньяком.

Та я на хвильку затримався у їдальні. Я казав, що з роками баліста не втратила убійчої сили. Одначе це твердження не відповідало дійсності. Вона й не могла її втратити. Я підійшов до моделі, щоб роздивитися її — з мотивів не так дослідницьких, як сентиментальних. І тут мені в око впали джгути, що й надавали їй убійчої сили. В усіх тих балістах, деяких катапультах і подібних машинах є два джгути із жил, в які вставлено кінці рушійних стрижнів, на зразок двох половин лука, що разом утворюють такий собі надпотужний арбалет. Ми звичайно трохи хитрували, вплітаючи в свої джгути струни й тонкий сталевий дріт, щоб збільшити силу натягу. І ось тепер, дивлячись на нашу стару модель, я побачив, що джгути в ній не ті, які я прилаштовував у прекрасні, минулі без вороття дні. Анічогісінько схожого. Зовсім нові джгути.

І раптом я ніби навіч побачив, як суддя Ірвін сидить уночі в своїй бібліотеці, біля стола з жилами, сталевим дротом, струнами, обценьками, ножицями, і, нахиливши стару лобату руду голову, пильно вдивляється жовтими очима в свою роботу. І коли мені привиділася ця картина, я відчув смуток і аж зніяковів. Раніше, багато років тому, захопленая судді цими забавками не збуджувало в мене ніяких почуттів, ні добрих, ні поганих. У дитинстві мені не здавалося неприродним, що людина при здоровому глузді хоче майструвати всякі такі речі, читати книжки про них, малювати карти. Та й потім, аж до цього дня, я не бачив нічого дивного в тому, що суддя майстрував їх колись. А от картина, що постала перед моїм внутрішнім зором тепер, була зовсім інша. Мене охопили смуток, ніяковість, і я відчув себе ніби ошуканим.

Я пішов до бібліотеки й приєднався до гурту, назавжди залишивши якусь частку Джека Бердена у їдальні біля балісти.

Вони вже пили каву. Усі, крім судді,— він відкорковував пляшку коньяку. Коли я зайшов, він звів на мене очі й спитав:

— Роздивлявся наш старий самостріл, еге?— Він ледь помітно наголосив оте «наш».

— Так,— відказав я.

Якусь мить жовті очі свердлили мене, і я зрозумів, що він здогадався про моє відкриття.

— Я полагодив його,— сказав він і засміявся найщирішим і найдобродушнішим сміхом, на який тільки був здатен.— Оце кілька днів тому. Знаєш, як воно старому — і робити нічого, і погомоніти нема з ким. Не читати ж цілими днями правознавчі книжки, історію та Діккенса. І не сидіти з вудкою.

Я усміхнувся, невиразно відчувши, що повинен усміхнутись і цим віддати