Читати книгу - "Сірі бджоли"

У темноті вечірній схопив його хтось за руку, смикнув, ніби прискорити його вихід з намету спробував. Ледь не впав Сергійович, але руки різким рухом вивільнив і відсахнувся, намагаючись зрозуміти: хто перед ним і скільки їх. На фоні синього неба дві фігури перед собою побачив.

— Що треба? — спитав холодним голосом, і не прозвучало у його голосі ні нотки страху.

— Та я тебе! — сказала одна фігура п’яним молодим голосом і, похитнувшись, спробувала дістати обличчя Сергійовича кулаком.

Кулак би і дістав до пасічника, але другий чоловік, який ніби старший був, потягнув того, хто похитнувся, назад, намагаючись втримати його від бійки.

— Що ти тут знайшов? Через тебе он Сашка вбили, сука!

— Валик, заспокойся! — вимогливо сказав другий.

— А чого я маю заспокоюватися, Михайловичу? — молодий повернувся до старшого. — Ти під обстрілами у окопах лежав? А я лежав! Тебе контузило? Ні! Ти в цей час дітям у школі казки розказував! А мене контузило, сука! А він де був? Він по той бік фронту сидів!!! — на останніх словах парубок ніби задихатися став.

Очі Сергійовича вже до темноти звикли. Тепер він і обличчя непроханих гостей бачив.

— Я вдома сидів і ні в кого не стріляв! — витиснув з себе Сергійович хрипко. Він відчув запах горілки.

— Вдома сидів? — Молодий знову закинув голову. — А чого ж ти там, вдома у себе, в Донецьку не залишився? Чого сюди припхався?

— Я не з Донецька, — відповів Сергійович. — Я з сірої зони!

— Чуєш, не з Донецька він! — повторив слова пасічника той, що старший.

— Та в них там увесь Донбас — сіра зона!!! — П’яний Валик обернувся до Михайловича. — А чого він на похорони не прийшов? На поминках не випив?

— Чужий я тут, — пояснив Сергійович. — Незручно!.. А вбитого я пом’янув, вшанував...

— Де ти його пом’янув? — недовірливо скривив вуста молодий парубок. І тут Сергійович роздивився на його правій щоці шрам від вилиці під вухом до перенісся.

— Там, — кивнув на намет Сергійович. — І свічку запалив за упокій, як слід.

І помітив тут пасічник, що парубок його не слухає, а на сокиру, залишену біля вогнища, дивиться. Тільки старший його слухав, той, якого молодий Михайловичем називав.

— Та зайдіть, погляньте! — запропонував Сергійович і, розвернувшись, поліз у намет.

За звуками за спиною зрозумів, що запрошення прийнято.

Усівся на спальник, Михайлович поряд примостився. А молодий так і залишився зовні, під нічним небом.

— А він не зайде? — спитав Сергійович.

— Запалив, мабуть, — сказав Михайлович. — Він взагалі-то форматним раніше був. Я у нього історію викладав.

— Пом’янемо, може? — запропонував хазяїн намету.

Михайлович погодився. Був він молодший пасічника років на п’ять, а може і сім. Сергійович дістав чарку і пляшку. Наповнив і протягнув вчителю історії. Той перехрестився та і випив одним ковтком. Тут же чарку повернув. Сергійович собі налив і, озирнувшись до освітленого свічкою картонного Миколая Чудотворця, перехрестився. Випив.

— Суки! — почувся знадвору натужний крик і здригнувся пасічник, глянувши питально на Михайловича.

Той похитав головою, зітхнув, а потім ще і правою рукою махнув, мовляв, «нічим не зарадиш!»

І тут знадвору гуркіт долинув. Гуркіт і дивні звуки, ніби хтось пробивав палицею товстий картон чи навіть ломом щось більш товсте, може лист заліза.

Сергійович підскочив, але вчитель, який також піднявся на ноги, став перед пасічником.

— Не виходь! Не треба! — сказав він. — Від гріха подалі!

— А що він там б’є? — спитав Сергійович, і тут же, не чекаючи відповіді, зрозумів, що «атошник» його машину трощить.

Сергійович спробував відсунути вчителя з дороги, але той схопив його за плечі і відтіснив назад. Змусив знову на спальний мішок упасти. Сильні у Михайловича руки виявилися.

— Я тебе прошу, — голос вчителя звучав напружено, нервово. — Він двинутий на всю голову. Контужений. Його зараз не зупиниш!

— А якщо він моїх бджіл? — закричав Сергійович. — Що мені? Тут ховатися? Та я не боюся!

І Сергійовичу вдалося відштовхнути вчителя вбік і майже прорватися до виходу, але тут Михайлович знову вступив у боротьбу, ухватив пасічника за ліву руку і смикнув його щосили на себе. І знову впав Сергійович на спальник, а вчитель поряд присів.

— Давай вип’ємо! — сказав твердо. — Краще вип’ємо! Пом’янемо!

Він простягнув руку і, здивувавши хазяїна намету, узяв чарку з настоянкою, що для вбитого біля свічки стояла.

— Собі налий, а я за нього! За пам’ять! Він також у мене вчився, Сашка!..

Важко дихаючи, нервово позираючи на брезентові стулки виходу, Сергійович наповнив свою чарку і, наповнюючи, помітив, що рука тремтить.

Гуркіт зовні раптово стих. І пасічник, не підносячи чарку до рота, знову спробував піднятися, але вчитель заперечливо замотав головою.

— Не треба, — попросив він. Саме попросив, а не порадив чи наказав.

Сергійович змирився. Зітхнув, зробив два маленькі ковтки і один великий, яким допив.

— Посидимо трохи, перечекаємо, — сказав Михайлович. — Я його знаю. Він зараз палить, заспокоїться. Хвилин за десять я його заберу, відвезу додому...

Сергійович подивився у сутінках у очі вчителю, подивився з гіркотою і недовірою.

— А тобі справді краще поїхати! — сказав Михайлович і, не витримавши погляду пасічника, відвернувся, опустив очі.

— А-а-а-а!!! — різко, як сирена пожежної машини, заволав вголос Валик за наметом. — Око, сука!!! Око!!!

Михайлович вискочив назовні. Пасічник піднявся зі спальника, але тепер, чуючи замість крику виття цього Валика, залишився під брезентовим дахом.

Грюкнули дверцята машини, завівся двигун і, як відповідь, мабуть через поспіх, від натиску ноги на педаль газу, він заревів. Ревіння двигуна чужої машини віддалялося. І коли затихло зовсім, у вухах Сергійовича залишився дивний дзвін, білий, хворобливий, часом на межі зі свистом.

«Тиск?» — злякався пасічник.

Він виліз нарешті з намету. На небі світили зорі, тонкий ріжок місяця виглядав серед них, як покинутий і застряглий у небі серп. Тепер ніч зовсім не здавалася Сергійовичу темною. Він бачив дерева, бачив намет. Зробив кілька кроків у бік вуликів, побачив свою «четвірку» і не впізнав її. Ближче підійшов. Контужений «атошник» розбив сокирою усе скло. Уламки скла під ногами жалібно дзенькали. Від