Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Настя

Ресторан «Лаванда» зустрічав нас теплим світлом вуличних ліхтарів. За скляними дверима вже чулися приглушені розмови та неголосна музика. Але мені було не до того. Усе всередині стискалося в клубок, варто було лише згадати, де ми зараз перебуваємо. У цьому ресторані мені вже доводилося бувати, і спогади були далеко не з приємних.

Дмитро зробив крок уперед першим, упевнено, як завжди. Мені ж хотілося розвернутися і втекти, але я змусила себе тримати рівну поставу і пішла за ним. Щойно ми увійшли, офіціант одразу ж попрямував до нас і, вклонившись, вказав на дальній столик біля вікна. Там уже чекала людина, через яку ми тут.

Еверест сидів у розслабленій позі, але, попри це, в усій його зовнішності відчувалася прихована напруженість. Він був у темному піджаку, з бездоганно випрасуваною сорочкою. У руках - чашка кави, немов розмірковуючи про щось. Щойно ми наблизилися, він підняв погляд.

- Ковальчук, - голос у нього був низький, трохи хрипкий.

- Роман, - спокійно відповів Діма, сідаючи навпроти. Я ж, не поспішаючи, зайняла місце поруч із ним.

Деякий час вони мовчали, немов вивчаючи одне одного. Я почувалася зайвою, але йти не збиралася. Та й Діма б не дозволив.

- Давно не бачилися, - нарешті заговорив Еверест. - Років десять, якщо я не помиляюся.

- Десять, - підтвердив Дмитро. - І знаєш, що дивно? Тоді ми теж сиділи за столом і говорили про перемир'я.

- Часи змінюються, але суть залишається тією самою, - Еверест зробив ковток кави і трохи посміхнувся. - Ти ж не думав, що я просто забуду про це?

- Не думав. Але мені здавалося, що ти сам давно закрив ту сторінку, - Діма схрестив руки на грудях.

- Майже закрив, - чоловік трохи подався вперед, - поки не дізнався, що ти знову вляпався в чужі справи. Спочатку я подумав, що це випадковість. Але що більше дізнавався, то більше розумів - ти не змінився.

- Говориш так, немов сам змінився, - усміхнувся Ковальчук.

- А ти хіба не помітив? - Еверест відкинувся назад. - Я більше не лізу туди, де мені не місце. На відміну від тебе.

Я уважно стежила за ними. У їхніх словах відчувався прихований підтекст, але що саме вони мали на увазі, залишалося загадкою. Діма виглядав спокійним, але я знала, що він насторожі.

- Давай до справи, - нарешті вимовив він. - Ми тут не заради спогадів.

Еверест на секунду замовк, потім кивнув:

- Ти не лізеш у мої справи. Я не чіпаю твою дівчину.

Я мало не подавилася повітрям. Яку ще дівчину?! Дмитро лише посміхнувся і покосився на мене.

- Не турбуйся, вона не моя. Просто так вийшло, що я відповідаю за її безпеку.

Але знаєте, очі ніколи не обдуриш. І його говорили або радше давали мізерну надію, що це неправда.

- Звісно, - протягнув Роман із легким глузуванням. - Нехай буде так.

Мене пересмикнуло від його погляду. Він вивчав мене надто уважно, ніби намагався щось вирахувати. Але наступної секунди його увага знову перемикнулася на Діму.

- Отже, домовилися? - запитав він.

- Якщо ти дотримаєш слова, - Дмитро кивнув.

Роман усміхнувся і поставив чашку на стіл.

- Я завжди тримаю слово, Ковальчук. На відміну від деяких.

На секунду повисла напружена тиша. Я відчула, як Діма злегка напружився, але знаку не подати.

- До речі, - раптом змінив тему Еверест, - я чув, ти став надто спостережливим.

- Це ще чому? - Дмитро удав, що не розуміє.

- А чи не ти звернув увагу, що я зачастив у санаторій? - У голосі Романа прослизнула насмішка. - Що, вирішив постежити за мною?

Я завмерла. Санаторій? Цікаво, що він там забув? А, може, саме там працює якась Злата?

- Та ні, просто стало цікаво, - відповів Діма. - Раніше ти туди не їздив так часто. Чи в тебе раптом проблеми зі здоров'ям?

- Поки що ні, - усміхнувся Роман. - Але хто знає, може, варто задуматися.

Дмитро трохи примружився, ніби обдумуючи щось.

- Або, може, причина зовсім не в здоров'ї, а в комусь конкретному? - невинно додав він.

Роман ніяк не відреагував, тільки стиснув кухоль трохи сильніше. Я помітила, як його щелепа на секунду напружилася.

- Здається, наша розмова добігла кінця, - сухо сказав він.

Дмитро усміхнувся, але більше нічого не сказав. Він уже домігся того, чого хотів - змусив Евереста  задуматися.

- Будемо вважати, що домовилися, - сказав Роман, встаючи з-за столу. - Тільки пам'ятай, Ковальчук, що будь-які домовленості - це питання часу.

- Я пам'ятаю, - спокійно відповів Діма.

Роман подивився на нього ще секунду, потім на мене, після чого розвернувся і пішов. Ми мовчки простежили за тим, як він залишає ресторан.

- Це було... дивно, - пробурмотіла я.

- Це було цікаво, - поправив мене Діма, піднімаючись.

Він кинув кілька купюр на стіл і повернувся до мене:

- Ходімо, нам теж час.

Я кивнула, але в голові продовжувало крутитися одне-єдине запитання: навіщо Еверест так часто їздить у санаторій? І яке місце в усьому цьому посідає Злата?