Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Злата

Вечір видався тихим. Навіть занадто. У санаторії давно затихли голоси, лише іноді чувся приглушений сміх персоналу десь у коридорі. Микита теж пішов спати. Я сиділа біля вікна на кухні й дивилася на ніч. Величезні пластівці повільно падали з неба, немов ліниво кружляючи в танці. Світло ліхтарів надавало снігу золотистого відтінку, і від цього картина здавалася майже чарівною.

Я тримала в руках чашку з чаєм, але він уже давно охолов. Я навіть не помітила, коли перестала його пити. Думки плуталися, і я не могла їх позбутися. Весь цей хаос, який увірвався в моє життя, здавався мені частиною якогось фільму.

Раптом я почула, як відчинилися двері. Легкі кроки, але впевнені, без сумніву. Я одразу зрозуміла, хто це. Було вже звично - він приходив щодня.

Роман або кумедний хлопець.

Він зупинився у дверному отворі й подивився на мене. У його темних очах не було загрози, але й тепла теж. Як завжди - сталевий погляд, який міг пробити будь-кого наскрізь. Але сьогодні в ньому було щось інше. Щось, чого я не могла одразу зрозуміти.

- Ти не боїшся мене? - його голос був тихим, але в ньому відчувалася сила.

Я задумалася. Чи боялася я? Напевно, ні. Мене лякало багато чого, але не він. Я бачила, яким жорстоким він може бути. Я чула про нього страшні речі. Але при цьому знала, що зі мною він був іншим. Якимось... іншим.

- Ні, - чесно відповіла я, перевівши погляд на сніг за вікном.

Роман усміхнувся і підійшов ближче. Він був напружений. Я помітила це одразу. У ньому не було тієї холодної самовпевненості, до якої всі звикли. Сьогодні він був людиною, а не кримінальним авторитетом. Просто людиною з тягарем минулого.

- Я знаю, що дівчата мене бояться, - сказав він, спираючись на край столу. - І, чесно кажучи, я ніколи не намагався їх у цьому переконати. Це простіше.

Я знову подивилася на нього. Він не відводив погляду. Було видно, що він хоче сказати щось важливе.

- Чому? - запитала я.

- Тому що я знаю, ким став. - Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості. - Але знаєш, я ж не завжди був таким. У дитинстві я був звичайним хлопчиськом. Поки все не змінилося.

Я мовчала, даючи йому можливість говорити.

- Через мене моя мати стала інвалідом, - його голос був глухим. - Мені було десять. Вона, тоді, взяла мене з собою на знімання фільму. Усі пішли на обід, а я залишився на сцені. У якийсь момент, один із прожекторів став падати на мене, а вона відштовхнула мене в бік. Життя їй вдалося врятувати, але вона стала прикутою до інвалідного крісла. А через місяць померла. Не змогла змиритися з тим, що більше не зможе грати на сцені. Батько звинувачував мене. Він... - Роман замовк, немов підбираючи слова. - Він ненавидів мене. За все. За те, що я залишився, а вона пішла. За те, що я існую.

Я слухала, затамувавши подих.

- Після цього він зламав мене, - продовжив він, потираючи пальцями перенісся. - Я став тим, ким він хотів. Жорстоким, холодним. Таким, яким має бути його син. Таким, яким він сам був.

- І ти так і не пробачив себе? - обережно запитала я.

Він подивився на мене довгим поглядом.

- Ні. - Просте, але важке слово. - І, можливо, ніколи не пробачу.

Ми мовчали. За вікном продовжував падати сніг, укутуючи землю білим покривалом.

- Але ти мені сподобалася, Злато, - раптом сказав він. - Ти інша. Не така, як ті, кого я зустрічав раніше.

Я ковтнула. Він говорив спокійно, без напору, але в його голосі відчувалася впевненість.

- Я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною.

Я різко перевела погляд на нього. У грудях закололо від несподіванки.

- Романе... - почала я, але він мене перебив:

- Я не чекаю відповіді зараз. Ти можеш подумати.

Я опустила погляд у чашку. Думок було занадто багато. Чи боялася я його? Ні. Але був інший страх. Я назавжди прикута до крісла. Про таких, як я, потрібно піклуватися. А він звик до іншого. Та й...

- Я не зможу мати дітей, - тихо сказала я.

Роман усміхнувся і раптом злегка нахилився ближче.

- Ти вже думаєш про дітей? - у його голосі була насмішка, але не жорстока. Тепла.

Я спалахнула.

- Ні! Просто... просто кажу, що я...

- Що ти інша? - Він уважно подивився на мене. - Так. І знаєш що? Мене це не бентежить.

Я підняла на нього погляд.

- Ти на дванадцять років старший за мене, - прошепотіла я.

- Це теж мене не бентежить, - відповів він так упевнено, ніби вік узагалі не мав значення.

Я прикусила губу. У кімнаті знову запанувала тиша.

- Я подумаю, - нарешті сказала я.

Роман кивнув. І, нехай він нічого більше не сказав, але в його погляді я побачила щось, що мене вразило.

Він уже був щасливий.

А я... я не знала, чого боюся більше - себе чи його.