Читати книгу - "Буллет-парк"

наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє більше, і живе краще. І як не боляче мені було його бачити в такому стані — пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності залоскотало мені серце. Здавалось, у таємничому змаганні, що виявляло сутність наших відносин, я раптом видерся на цілу голову наперед. Він — старший, любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті, я думав про нього лиш одне: «Це ж мій нещасний братик, змучений геть турботами й тривогами». Перш ніж зайти до кімнати, він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував його вже більше року. Він ходив до психіатра. Та жодної користі це не дало. Щойно він полишив ліфт, як усе наче рукою зняло: хоч я помітив, що він намагається триматися подалі од вікна. Коли підвівся йти, я з цікавості провів його до сходової клітки. Ліфт зупинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:

— Мабуть, доведеться спускатися пішки...

Ми порахували з ним всі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки од перил. Попрощавшись у вестибюлі, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про «коник» братика.

— Йому здається, що може впасти будинок.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, де він служив, бо вона переїхала в нове приміщення, на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив свою відставку, мені невідомо. Він був без роботи цілих півроку, поки не вдалося підшукати собі місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці. Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: «Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, що її треба перетнути, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі,— ангелом смерті!»

На землі брат почував себе цілком добре. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. По обіді в неділю ми поверталися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив навислу над містом чорну грозову хмару. Коли виїхав на міст, дужий подув вітру кинув машину вбік, і я ледве утримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами. А насередині я раптом відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту і водночас вірив, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку. Ноги похололи, і я, певно, не зміг би загальмувати при потребі. Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І, як ото буває при підвищенні тиску, у мене потемніло в очах.

Страх має великі очі, і тоді, коли він сягає апогею, десь у нас глибоко в душі, чи в тілі, не знаю напевно, раптом виникає таємниче джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й зараз, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина й діти милувалися грозою і, очевидячки, нічого й не помітили. А я навіть не знав, чого більше злякався,— чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.

Я став пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли смутну гадку, ніби подув вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, і моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.

На тому ж тижні мені довелося їхати в Олбані. Був ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжою, і я поїхав манівцями, аби тільки не потрапити на міст. Проте в районі Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!

Повертався тим же побитом, а наступного ранку зголосився до лікаря і сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

— Цебто ви! Візьміть себе краще в руки.

— Мабуть, це у нас щось спадкове, — пояснив я,— моя мати, приміром, не може терпіти літаків, а брат — ліфтів.

— Вашій матінці понад сімдесят,— одмовив лікар.— Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені доводилось зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте мужчиною, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попрохав дати мені адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що це буде лише гайнуванням часу, хоч усе ж дав мені адресу, але й той заявив, що мій страх — всього-на-всього вияв непевної тривоги, для встановлення якої доведеться пройти весь курс психоаналізу. Для цього в мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в цю шарлатанську науку. І я сказав, що вже якось сам подолаю свій страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою, та як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всіляке траплялося — й гіркі незгоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства? Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили правлять моєю долею, і вирішив прислухатись до напучування лікаря та взяти себе в руки.

Та через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайлд, на аеродром. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки до того тремтіли, що розхлюпав її по стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, провів ту нічку. Не казати ж йому, що я ліг зовсім рано, після цілком тверезого, спокійного дня, але боюся мостів!

Того ж дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном, осяяна прожектором, повільно крутилася статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимикався, та невгомонна статуя продовжувала рипіти. Я ні