Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Мамо, я вийду прогулятись — хоч трохи подихаю повітрям за цілий день. — Гертруда збиралася у вечірню тишу.

— Добре, доню, але вважай там: ні з ким не говори й назад швидко повертайся. — Анна тривожно подивилася на дочку.

— І ми, і ми з нею підемо, — почала Кордуля.

— Ти не підеш, — строго наполягла мати.

— Чому? — надула губки Кордуля.

— Бо хвороба менших любить, а старших, бач, минає. Перечекай, моя ластівочко, і скоро все буде добре, — втішала мати меншеньку.

Гертруда вийшла. Сонце вже зайшло, залишивши за собою на небі червонясте покривало. Німим нагадуванням про врожайний для смерті день воно нависло над сільським кладовищем. Дівчині стало лячно, але те велике почуття, що жило в її душі, було сильнішим за переляк. Добре порозглядавшись, Гертруда швидко пішла городами до їхнього щасливого зі Щенсним дуба на узліссі. Іванко, що вже два дні не бачив свого живого янгола, теж рушив за нею — хоч і на віддалі, але тримав дівча в полі зору. Та й знав він уже, куди треба йти…

Потоцький із супроводом уже був на місці.

— Моя королево, — прийняв Гертруду в ніжні обійми, і відчуття теплоти, затишку й захищеності приємно розслабило обох. — Як ти тут, моя зіронько, була без мене? — Заглядав у безмежну синь дівочих очей і виціловував кожен пальчик.

— З тобою добре, без тебе погано, моє щастя. — Обвила тендітними рученятами шию високого Щенсного. — У Сушні почалася моровиця на дітей, нас із хати не випускають… Тож я ненадовго, мій коханий…

Щенсний підхопив Гертруду й поніс на те святе місце, де вони любилися вперше. Світ розтанув для обох. Плавні рухи молодих тіл співали гімн найкращому людському почуттю. У якийсь момент Гертруда опинилася зверху й стала управителькою їхнього щастя. Якась невимовна насолода спинила її, розслабила тіло, і воно відгукнулося лоскітним задоволенням кожної клітинки — дівчина застогнала, і зразу ж хвиля тілесного блаженства накрила й Щенсного. Невагоме дівоче тіло лежало на сильному торсі Потоцького, і обом хотілося, щоб ні та мить, ні те відчуття ніколи не закінчувалися. Юнак притиснув дівчину до себе й прошепотів:

— Як я кохаю тебе, Гертрудо…

Дівчина ніжно й повільно виціловувала високий лоб, гарні губи, мужнє підборіддя.

— Я… тебе… теж… дуже… дуже… Ми ж одружимося, правда? І в нас будуть найгарніші діти у світі — наші діти, Щенсний… А чого ти мовчиш? — зачекалася на відповідь Гертруда.

— Так, ми одружимося, обов’язково одружимося, моя зіронько… Тільки… потрібно трошки почекати, зовсім небагато…

— Скільки «небагато»?

— Десь півроку… Тато просив мене ще півроку не одружуватися…

— А що станеться за півроку? — Гертруда вже страшенно засмутилася, і місячне сяйво висвітило зрадливий вологий блиск в очах.

— Розумієш, я мушу досягти певного становища в суспільстві, батько мене готує до цього. Я повинен увійти в одну… в один союз… Вибач, що не можу сказати більше… Але це допоможе і нам, і нашим дітям жити ще краще. Я не кину тебе, не переживай, я людина честі. Довірся мені, моя зіронько. Я не можу підвести батька, зрозумій мене…

Гертруда задумано водила пальчиком по плечу коханого.

— То як ми будемо бачитися, як настане осінь і прийдуть дощі? А як замете дорогу снігом? Я помру без тебе, Щенсний. — Дівчина встала й мовчки почала одягатися. — Я просто помру, — зі сльозами й відчаєм у голосі прошепотіла юнка.

Щенсний обійняв її й притиснув до себе; вигладжував шовковисте волосся, цілував заплакане личко.

— Ми щось придумаємо, зіронько, — задумано сказав за якийсь час.

Гертруда заспокоїла себе подумки: «Він старший. Він мудріший. Він усе знає…» Відчуття впевненості й спокою повернулося до неї.

— То я… піду, щастя моє… — припала до юнака.

Довго вони так стояли, і ніщо у Всесвіті не почувалося так добре, як ці закохані. Навіть Великий Болотний Дух, що рушив на трапезу, не спромігся порушити ту сильну ауру кохання, що стала захистом на шляху безжального зла. З боку села почулися дикі, навіжені крики. Страшенний воронячий лемент укупі з людським багатоголоссям, у якому переважали високі жіночі голоси, аж поставив на дибки коней. Гертруда злякано притулилася до Щенсного; усі обережно почали вдивлятися в темряву. Весь той крик ішов із боку кладовища.

— Упиря, упиря зловили! — істерично волали жінки.

— Бо-бо! Бо-бо! Не руш… Бо-бо! — використовував увесь свій лексикон для зв’язку з тими, що мали дар мовлення, сільський дурник Іванко. Сильні чоловіки тягнули його, не звертаючи уваги ні на «бо-бо», ні на розгублену покірність: упир — він і є упир, потрібно знищити. Бачиш, зачастив собі на кладовище й посіяв стільки смертей у селі… З чортами знається, грози на село накликає — ще весь урожай градом виб’є, чого доброго, то вже всі від голоду вимруть… Знищити упиря, знищити!

— Бо-бо… Бо-бо… — зі сльозами в голосі просився Іванко. Котрась із жінок, нахилившись, набрала пригорщу коров’ячого посліду й запхала в рот бідолахи — той тільки дико завертів виряченими очима — усе не міг зрозуміти, що зробив не так. Чого всі ті, до кого він був добрий, сьогодні кудись його волочать і мають таку злість на нього.

Іванка притягнули під церкву, прив’язали до стовпа й почали зносити дрова й хмиз. Страшно голосила й просилася мати хлопця:

— Людочки мої добрі!.. То не він, то не він!.. Не робіть того… Христа Бога побійтеся… Дурник він, не упир… Як я без нього… Не робі-і-іть того-о-о…

Та всі ті, хто вчора й сьогодні зазнав страшної втрати, з незворушним і впевненим у своїй правоті виглядом оніміли до чужого болю: свій був сильніший, і тільки він для них важив. Кожен хоч тріску, та ніс до святого жертовного вогнища. Біль втрати об’єднав бажанням болючої помсти. Вона мала вилікувати душі живих. Вона мала спинити смерті дітей. Запалав вогонь, і його відблиски впали на лики ікон через відкриті двері храму — християнські святі стали свідками язичницького звірства в ім’я життя. Страшно кричав Іванко… Невдовзі крик стих, лише важкий запах горілої людської плоті, змішавшись із нічним низьким туманом, оповив село. Гертруда стояла біля вікна кімнати й навіть не витирала сліз. Нечувана людська жорстокість безжальними пазурами пройшлася по її душі… З темряви узлісся нічні кристинопільські кавалери спостерігали за розправою над упирем.

— А знаєш що, Щенсний, то могли бути й ми, — несподівано видав Сіраковський. — Я таких історій чув багатенько… І повір мені: люди у відчаї