Читати книгу - "Родаки"

Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

— А я би назвала цю картину не так, — усміхнулась загадково.

— А як? — поцікавилась мамка.

— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».

— Можливо, — згодилась мамка, — я подумаю.

— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про материнську мову?..

— Не смію вам перечити, — згодилась мамка.

І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну пісню волохів про материнську мову. І були в тій печальній, давній пісні приблизно такі слова:

Дозволь мені, Господи,

У древньому місті

Печалитись на материнській мові,

А потім тихо поплакати теж на материнській мові.

І коли я побачу того, хто роздмухує вогонь у серці

Із попелу дивно погаслих вогнищ,

Дозволь, великий Господи,

Знову шалено закохатись у нього.

Але тільки — на материнській мові!

І сумувати, і радіти, і шаліти в обіймах коханого,

Але тільки — на материнській мові!

І коли коханий відчує поклик далини і покине мене,

І тоді дозволь мені, Господи,.

Страждати, мучитись і каратись,

Але тільки — на материнській мові!

І коли я вже сама

Покидатиму древнє місто

І йтиму до воріт Вічності,

Дозволь мені, Господи,

Востаннє усміхнутись живим.

Але усміхнутись — на материнській мові.

І коли я постану на колінах

Перед поглядом Твоїм,

І спитаєш, Господи: «Із яких ти країв, Душе грішна?»,

Моя Душа мовчатиме слухняно.

Але ти все зрозумієш,

Великий Господи,

Бо Душа моя мовчатиме

На материнській мові!

Тут циганка на подив легко піднялась із землі, підійшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:

— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо людина забула материнську мову, то ані Господь нас не зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.

Циганка умовкла, а відтак запитала:

— А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?

— Я багато мов розумію, але тої… вашої, на якій ви співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла. Я все до кожної буковки зрозуміла, про що ви співали, — відповіли збентежено мамка.

— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волошка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене звізди.

Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, вийняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши матері, мовила:

— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу. Але мій народ рознесло по світу, і він розгубився між далекими землями, як піщинки в безмежній пустелі. Але сказано: доки живе хоч одна людина, в якій — мова її народу, доти живе і сам народ. Народ, який втрачає свою материнську мову на землі, позбавляється і місця в Царстві Небесному.

— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від дарунку волошки мамка.

— Я остання в цьому світі, хто пам’ятає мову мого давнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа, яка розуміє і пам’ятатиме пісню на материнській мові мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але в потрібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.

І ось тут насампочатку Латоричного двору почулися гамір, сміх, аплодисменти.

Циганка з якимось холодним цинізмом глянула туди і мовила:

— Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не зрозуміють на землі.

При цих словах волошка якось дуже весело, юно усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до виходу на центральну площу і раптом на очах у мамки яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.

А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалася друга важлива частина свята — вручення нагород за ліпші роботи народних майстрів і художників.

Очолював комісію, в яку входила і наша агрономка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів рахувався в комуністах, сидів у підпіллі. А коли прийшли руські, всіх підпільників витягли на світ Божий і добровільно, під автоматними дулами, кинули на штурм Дуклі. Тут бідного Андрія в одному з боїв контузило в голову. Після лікування він вернувся додому не те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову. В районі не довго мучили мізки, куди його відправити — призначили керувати культурою.

Пуцлик кілька років очолював мукачівську культуру і, як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, — небезуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину, на якій красувалися великолучківські кукурудзівники. Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими механізаторами, новодавидківськими городниками… Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії й особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та найбільше враження на Пуцлика, а отже, і на комісію, справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці Мишки.

— Воть-воть, сто єсть на-на-на-нашая партєйная ку-ку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуцлик. — Воть… в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми на-на-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм, овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.

Та ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки, горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі писки. За цей шедевр мистецтва передового свинарства молодому художнику було презентовано аж двісті рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.

Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен.

— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але прекрасне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки з гурту комісії Катерина.

І простягла руку до картин — дивіться на диво!

І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими дивовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і «Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик враз отетерів. Певно, від несподіванки він увібгав голову в шию, а шию в плечі. Далі широко розставив ноги, очі йому вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю перетворився на шаленого колгозного бика, із кожною хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.

Мамці здалося,