Читати книгу - "Фальшивомонетники"

піти в гори чи навіть спробувати залізти на ту або ту скелю, яких було чимало навколо готелю. Одного дня, коли діти здобули дозвіл дійти до підніжжя льодовика за тієї умови, що вони нікуди не звертатимуть із дороги, пані Софроницька, запрошена на чай і заохочена Бернаром та Лорою, набралася сміливости попросити, щоб Едуар розповів їм про свій майбутній роман, якщо він, звичайно, нічого не має проти.

— Аж ніяк. Але я просто не зумію розповісти вам про нього.

Він майже розсердився, коли Лора запитала (це запитання було вочевидь недоречним), «на що буде схожа ця книжка».

— Ні на що! — вигукнув він.

Потім відразу, так ніби давно чекав цього провокаційного запитання, сказав:

— Навіщо переробляти те, що інші вже зробили, чи те, що я вже зробив сам, чи те, що інші могли б зробити?

Едуар не встиг промовити ці слова, як уже відчув їхню недоречність, надмірність та абсурдність; принаймні йому ці слова здалися недоречними й абсурдними; а може, його пройняв страх, що вони здадуться такими Бернарові.

Едуар був дуже вразливий. Як тільки хтось починав говорити з ним про його працю, а надто тоді, коли його просили розповісти про неї, він, можна сказати, робився як навіжений.

Він глибоко зневажав самовтіху авторів, що увійшла в прислів’я. Він усіляко притлумлював свою власну. Але він охоче шукав у оцінці інших підтримки для своєї скромности. Якщо він не знаходив такої підтримки, то скромність швидко зазнавала краху. Бернарова думка для нього важила надзвичайно. Чи не для того, щоб здобути його повагу, Едуар у його присутності завжди дозволяв своєму Пегасові ставати дибки? То був найліпший засіб її втратити. Едуар це добре відчував, він не раз казав собі це й повторював, але попри всі вимоги своєї розважливости, щойно він опинявся в присутності Бернара, як починав поводитися зовсім інакше, аніж хотів, і говорив у манері, яку сам відразу ж таки визнавав абсурдною (і такою вона справді була). Чи можна стверджувати, що така манера розмови була йому до вподоби?.. Ні, не думаю. Але трохи марнославства не завадить, якщо ми хочемо домогтися від когось лицемірної хвали або навіть щирої любови.

— Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, — почав Едуар, — роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...[2] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, — це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.

Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.

— Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману — це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан — це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.

Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.

— Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує — воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?

— Паліть, паліть, — сказала пані Софроницька.

— Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».

— А сюжет вашого роману, яким він буде?

— Його не буде, — відрубав Едуар. — І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», — казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...

— І все це буде стилізованим? — запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.

Лора не змогла втриматися від