Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Коли любимо ми самі, слово «любов» — синонім самопожертви та зречення. Коли люблять сусіди, що мешкають за стіною, це слово означає зарозумілість та нахабство.

Наречена схрестила свої ніжки в туфельках і задумливо подивилася на стелю, розмальовану купідонами.

— Любий, — вимовила вона з виглядом Клеопатри, яка висловлює Антонію побажання, щоб Рим був доставлений їй додому в оригінальній упаковці. — Любий, я, мабуть, з'їла б персик.

Малюк Мак-Гарі підвівся і надів пальто та капелюх. Він був серйозний, стрункий, сентиментальний і кмітливий.

— Гаразд, — сказав він так холоднокровно, наче йшлося всього лише про підписання умов матчу з чемпіоном Англії. — Зараз піду принесу.

— Тільки ти не барись, — сказала наречена. — Інакше я збуджуся без свого поганого хлопчика. І дивись, вибери гарний, стиглий.

Після тривалого прощання, не менш бурхливого, ніж якби на Малюка чекала сповнена небезпек подорож до далеких країн, він вийшов на вулицю.

Тут він замислився, і недарма, бо все відбувалося напровесні і здавалося маловірогідним, щоб десь у сирій вогкості вулиць і в холоді крамниць вдалося знайти жаданий солодкий дар золотистої зрілості літа.

Діставшись до рогу, де стояв намет італійця, продавця фруктів, він зупинився і кинув презирливий погляд на купи загорнених у цигарковий папір апельсинів, глянсуватих, рум'яних яблук і блідих бананів, що знудьгувалися за сонцем.

— Персики є? — звернувся він до співвітчизника Данте[215], найзакоханішого із закоханих.

— Немає персиків, синьйоре, — зітхнув торговець. — Будуть хіба тільки за місяць. Тепер не сезон. От апельсини є гарні. Візьмете апельсини?

Малюк не удостоїв його відповіддю і продовжував пошуки. Він попрямував до свого давнішнього друга і прихильника, Джастеса О'Келлехена, власника закладу, що поєднував у собі дешевий ресторанчик, нічне кафе та кегельбан[216]. О'Келлехен був на місці. Він ходив по ресторану і давав усьому лад.

— Термінова справа, Келе, — сказав йому Малюк. — Моїй старенькій спало на думку поласувати персиком. Отже, якщо в тебе є хоч один персик, давай його швидше сюди. А якщо вони в тебе водяться у множині, давай кілька — стануть у пригоді.

— Весь мій дім до твоїх послуг, — відповідав О'Келлехен. — Але тільки персиків ти в ньому не знайдеш. Тепер не сезон. Навіть на Бродвеї і то, мабуть, не дістати персиків у цю пору року. Шкода мені тебе. Адже якщо у жінки щось розгорівся апетит, так їй подавай саме це, а не інше. Та й час уже пізній, усі кращі фруктові магазини вже зачинені. Але, може, твоя хазяйка задовольниться апельсином? Я саме дістав ящик добірних апельсинів, отже, якщо…

— Ні, Келе, дякую. За умовами матчу потрібні персики, і заміна не припускається. Піду шукати далі.

Час наближався до півночі, коли Малюк вийшов на одну із західних авеню. Більшість магазинів уже зачинилась, а в тих, які були ще відчинені, його мало не на глум брали, коли він заводив розмову про персики.

Але десь там, за високими стінами, сиділа молода і довірливо чекала заморського гостинця. Так невже ж чемпіон у напівсередній вазі не роздобуде їй персика? Невже він не зуміє здолати усі перешкоди у вигляді сезонів, клімату та календарів, аби порадувати свою кохану соковитим жовтим чи рожевим плодом?

Попереду показалась освітлена вітрина, що переливалась усіма барвами земного достатку. Але не встиг Малюк її запримітити, як світло згасло. Він помчав щодуху і наздогнав фруктівника тієї миті, коли той зачиняв двері крамниці.

— Персики є? — запитав він рішуче.

— Що ви, сер! Тижнів за два-три, не раніше. Зараз ви їх у всьому місті не знайдете. Якщо десь і є кілька штук, так тільки тепличні, та й то не можу сказати, де саме. Хіба що в одному з найдорожчих готелів, де люди не знають, куди подіти гроші. А ось, якщо бажаєте, можу запропонувати чудові апельсини, тільки сьогодні пароплавом доставили партію.

Дійшовши до найближчого рогу, Малюк десь із хвилину постояв у роздумі, потім рішуче повернув у темний провулок і попрямував до будинку із зеленими ліхтарями коло ґанку.

— Що, капітан тут? — запитав він чергового поліцейського сержанта.

Але в цей час сам капітан виринув з-за спини чергового. Він був у цивільному і мав вигляд надзвичайно заклопотаної людини.

— Здоров будь, Малюку! — вітав він боксера. — А я гадав ви у весільній подорожі.

— Учора повернувся. Тепер я цілком осілий громадянки міста Нью-Йорка. Мабуть, навіть займуся муніципальною діяльністю[217]. Скажіть мені, капітане, чи хотіли б ви сьогодні вночі накрити заклад Денвера Діка?

— Схаменулись! — сказав капітан, крутячи вуса. — Денвера спіймали ще два місяці тому.

— Це так, — погодився Малюк. — Два місяці тому Рафферті викурив його із Сорок третьої вулиці. А зараз він улаштувався у вашому районі, і гра у нього йде більша, ніж будь-коли. У мене з Денвером свої рахунки. Хочете, проведу вас до нього?

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви в цьому впевнені, Малюку? Якщо так, вважатиму за велику послугу з вашого боку. А хіба вам відомий пароль? Як ми потрапимо туди?

— Зламавши двері, — сказав Малюк. — Їх ще не встигли обкувати залізом. Візьміть із собою із десяток людей. Ні, мені туди вхід закрито. Денвер намагався мене прикінчити. Він вважає, що це я виказав його минулого разу. Але, до речі, він помиляється. Проте покваптесь, капітане. Мені треба якомога раніше повернутися додому.

І десяти хвилин не минуло, як капітан і дванадцять його підлеглих, ідучи слідом за своїм провідником, уже входили у під'їзд темного і цілком пристойного на вигляд будинку, де вдень вершили свої справи з десяток солідних фірм.

— Третій поверх, у кінці коридора, — неголосно сказав Малюк. — Я піду вперед.

Двоє дужих молодців, озброєних сокирами, встали біля дверей, на які він їм показав.

— Там, здається, все тихо, — із сумнівом у голосі вимовив капітан. — Ви впевнені, що не схибили, Малюку?

— Ламайте двері, — замість відповіді скомандував Малюк. — Якщо я помилився, я й відповідатиму.

Сокири із тріском врізалися в незахищені двері. Крізь проломи ринуло яскраве світло. Двері впали, і учасники облави, з револьверами напоготові, увірвалися до помешкання.

Простора зала була обставлена з кричущою розкішшю, що відповідала смакам господаря, уродженця Заходу. За кількома столами йшла гра. Десь із півсотні завсідників, що були в залі, кинулися до виходу, прагнучи будь-що вислизнути з рук поліції. Запрацювали поліцейські палиці. Проте більшості гравців удалося втекти.

Трапилося так, що цієї ночі Денвер Дік удостоїв кубло своєю особистою присутністю.