Читати книгу - "Меч приречення"

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто сюди йде.

Берегом надходив Агловаль, сам, у дуже промоклому вбранні. Помітно лютився, а на їх вигляд аж зачервонівся з гніву.

Ессі зробила легенький реверанс. Геральт схилив голову, приклавши кулак до грудей. Агловаль сплюнув.

— Я три години на скелях сидів, майже від світанку, — буркнув. — А вона навіть не з’явилася. Три години, як дурень, на скелях, під хвилями.

— Мені жаль… — пробурмотів відьми́н.

— Жаль? — вибухнув принц. — Жаль? Це твоя провина. Через тебе все зійшло на пси. Ти все попсував.

— Що я попсував? Я ж тільки перекладав…

— Дідько щоб ухопив той переклад, — гнівно урвав його Агловаль, обертаючись профілем. Профіль був у нього справді королівський, хоч на монетах карбуй. — Бігме, ліпше було тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але, доки ми обходилися без перекладачів, то краще розуміли одне одного, я і Ш’єєназ, як знаєш, що я маю на думці. А тепер… Знаєш, про що пліткують у містечку? Шепочуться по кутках, що ловці загинули, бо це я розгнівав сирену. Що це її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьми́н.

— А звідки ж мені знати, що це дурня? — загув принц. — Хіба ж я знаю, що ти їй тоді наговорив? Хіба я знаю, на що вона спроможна? З якими страховиськами водиться там, у глибині? Будь ласка, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову страховиська, яке вбило шукачів перлів. Візьмися за роботу, замість розважатися фліртом на пляжі…

— За роботу? — роздратувався Геральт. — А як? Виплисти в море верхи на бочці? Твій Целест погрожував морякам тортурами і шибеницею, а й так ніхто не хоче. Сам Целест теж не квапиться. То як…

— А що мені до того, як? — ревнув Агловаль, обриваючи його. — Це твоя річ! А нащо ж відьми́ни, як не на те, щоб порядні люди не мусили ламати собі голову, аби позбутися потвор? Я тебе до такої роботи найняв і вимагаю, щоб ти її виконав. А як ні, то забирайся, бо поженуть тебе батогами аж до границь моєї отчини!

— Заспокойтеся, мостивий принце, — промовила Оченя, тихо, але з її блідості і тремтіння рук видно було, як вона хвилюється. — І, будь ласка, не погрожуйте Геральтові. Так склалося, що ми з Горицвітом маємо кількох приятелів. Я назву самого лиш Етайна із Цидарису, він дуже любить і нас, і наші балади. Король Етайн — освічений володар і завше каже, що наші балади — це не тільки весела музика та рими, але й спосіб передачі інформації, хроніка людства. Ви, мостивий княже, хотіли б утрапити до хроніки людства? Я можу це вам забезпечити.

Агловаль якусь мить дивився на неї холодним, зневажливим поглядом.

— Загиблі ловці мали дружин і дітей, — сказав він урешті, значно тихіше та спокійніше. — Решта, коли голод загляне їм у горщики, невдовзі знову випливуть. Шукачі перлів, губок, устриць та омарів, рибалки, всі. Тепер бояться, але голод переможе страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що скажеш, Геральте? Панно Давен? Я б охоче послухав ту вашу баладу, яка це розповість. Баладу про відьми́на, який бездіяльно стоїть на березі і дивиться на закривавлені човни, на ридаючих дітей.

Ессі ще сильніше зблідла, а гордо звела голову, дмухнула в пасемко і вже готувалася відповісти, але Геральт швидко вхопив її за руку і стиснув, випереджаючи слова.

— Досить, — сказав. — У всій цій словесній повені тільки одне є насправді істотним. Ти, Агловалю, мене найняв. Я взявся за роботу і виконаю її, якщо це взагалі можливо.

— Я на це розраховую, — коротко відповів принц. — Отож до побачення. Панно Давен, моє шанування.

Ессі не присіла, тільки ледь кивнула головою. Агловаль підтягнув мокрі штани і відійшов у бік порту, хитаючись на камінні. Геральт щойно тепер помітив, що досі тримає поетку за руку, а поетка зовсім не намагається її вивільнити. Відпустив її. Ессі, поволі повертаючись до нормальної барви, обернулася до нього обличчям.

— Як легко тебе спонукати до ризику, — сказала. — Достатньо кількох слів про жінок та дітей. А стільки ж казали, які ви начебто нечутливі, ви, відьми́ни. Геральте, Агловаль чхати хотів на жінок, дітей чи старих. Він хоче, щоб відновилося збирання перлів, бо щодня тратить зиск, доки воно простоює. Він тобі замилює очі голодними дітьми, а ти готовий одразу життям ризикувати.

— Ессі, — обірвав він. — Я відьми́н. Ризикувати життям — моя професія. Діти не мають з цим нічого спільного.

— Ти мене не обдуриш.

— Чому ти вважаєш, що я маю такий намір?

— Тому, що коли б ти був таким холодним професіоналом, яким хочеш видаватися, то підняв би ціну. А ти про плату взагалі не згадав. Ах, гаразд, годі про це. Повертаймось?

— Ще прогуляємося.

— Охоче. Геральте?

— Прошу.

— Я вже тобі казала, що виросла над морем. Вмію кермувати човном і…

— Викинь це собі з голови.

— Чому?

— Викинь з голови, — різко повторив він.

— Ти міг би, — сказала вона, — сформулювати це чемніше.

— Міг би. Але ти б це зрозуміла… чорт зна як. А я нечулий відьми́н і холодний професіонал. Ризикую власним життям. Чужим ні.

Ессі замовкла. Він бачив, як вона стисла губи, як шарпнула головою. Порив вітру знову розбурхав їй волосся, на мить закрив обличчя плутаниною золотих пасем.

— Я тільки хотіла допомогти, — сказала.

— Я знаю. Дякую.

— Геральте?

— Прошу.

— А якщо плітки, про які казав Агловаль, мають сенс? Ти ж знаєш, сирени не завжди і не всюди доброзичливі. Бували випадки…

— Не вірю.

— Моршинки, — продовжувала Оченя, замислившись. — Нереїди, тритони, морські німфи. Хто знає, на що вони спроможні. А Ш’єєназ… Вона мала привід…

— Не вірю, — перебив він.

— Не віриш чи не хочеш повірити?

Не відповів.

— І ти хочеш вважатися холодним професіоналом? — спитала вона, химерно усміхаючись. — Кимсь, хто мислить вістрям меча? Якщо бажаєш, я тобі скажу, який ти насправді.

— Знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — тихо сказала вона. — В глибині душі повний неспокою. Мене не обдурить твоє камінне обличчя і холодний голос. Ти вразливий і саме твоя вразливість змушує тебе боятися, що те, проти чого ти маєш виступити з мечем у руках, може мати свою правду, може мати моральну перевагу над тобою…

— Ні, Ессі, — повільно сказав він. — Не шукай у мені теми для зворушливої балади про внутрішньо роздвоєного відьми́на. Я б, може, і хотів, але це не так. Мої моральні дилеми замість мене розв’язує кодекс і виховання. Муштра.

— Не кажи