Читати книгу - "Шоколад із чилі"

То он як виглядає ця остання урочистість. Усі йдуть у чорних куртках і пальтах, проте навіть не помітно, що це жалоба, бо взимку однаково всі ходять у чорних або сірих пуховиках. Біля могили найближчі, їм справді боляче. Адріанів батько якось згорбився, поменшав. Адріан обіймає його за плечі. Він ще встиг побачитися з мамою, попрощатися. Що було б, якби він не прилетів тоді з Лондона? А так принаймні був тут, бодай якась розрада.

Лінка зупинилася, бо процесія змерзлих жалобників перед нею теж не рухалася. Троє чоловіків у чорних костюмах і білих рукавичках підняли труну й опустили її в могилу, а тоді накрили сірими каменюками. Хтось кинув жменю землі, як у кіно.

А якби Адріан її послухав? Вона не могла позбутися цієї думки. Може, тоді б його мама була жива? «Інфаркт». «Серце не витримало», — долітали до неї уривки розмов. «Здається, на Сольці, там її чоловік працював…». «Кажуть, реанімували, але нічого не вдалося зробити…» Невже якби Адріан… Або… Лінці спало на думку ще гірше: а якби вона сама зробила щось більше? Але що, що вона могла? Відразу з’явилася інша думка, щоб подолати, пом’якшити попередню. Піти до батька, чом би й ні? «То не твої справи, немає чого втручатися. А може, якраз слід було втрутитися?»

На засипану могилу хтось кинув змерзлу червону троянду. Зів’яла, не встигнувши розквітнути.

— Давайте квіти! — гукнув копач.

Процесія рушила з вінками.

Може, підійти до нього? Що сказати? Їй аж погано зробилося від власного безсилля. Наталія була з рідними, Лінка почувалася ніяково, вона соромилася підійти й до них. Адріанів батько запросив усіх на поминки. Проте Лінка бачила, що більшість людей підходить до рідних, проказує слова співчуття й прощається, мабуть, ці поминки лише для найближчих родичів. Зрештою, вона не могла збагнути, чому люди їдять отак на похороні? Вона й шматочка не здатна була проковтнути. Тож вирішила просто піти геть, так, щоб ніхто не помітив. Скористалася моментом, коли люди з’юрмилися довкола рідних, поклала на могилі букет і швидко пішла, звертаючи в бічну алейку. Серце шалено калатало, вона розуміла, що повелася як дурепа. Лінка й не підозрювала, що її це так схвилює, але ж вона знала Адріанову маму. Бачила її кілька разів, то була дуже мила жінка. Якось спекла їм млинчики з яблуками й цукровою пудрою… На очі набігли сльози.

Лінка роззирнулася кладовищем і раптом уявила собі всіх цих людей, точніше те, що від них залишилося, як вони лежать у трунах. Скелети, або й гірше — тіла, поточені хробаками… І вона колись так лежатиме… Уперше в житті відчула себе смертною. І раптом, нажахана цією думкою, рушила швидкими кроками, а потім, у паніці, побігла. На щастя, вона вже далеко відійшла від похоронної процесії. Ніхто не бачив, що вона робить. Треба якомога швидше дістатися виходу.

Повернувшись додому, схвильована Лінка мріяла лише про одне. Притулитися до мами. Розповісти їй про похорон, про Адріана, про страх. Сказати, як добре, що вона в неї є. А якби мами не було? Якби вона не подолала ту хворобу, назавжди зникла в якійсь психлікарні або… ще гірше? Лінка здригнулася й подумала, що іноді лише чиясь смерть дозволяє нам усвідомити важливість найближчих. «Спішімо людей любити, так швидко нас покидають…» Ця фраза могла би здаватися банальною чи заяложеною, але не тоді, коли ми самі зіштовхуємося зі смертю.

Мама сиділа за лептопом.

— Може, треба було мені піти з тобою? — сказала вона, відчувши, що відбувається.

«Може, — подумала Лінка. — Може й треба. Може, тоді все було би простіше». Але вона не сказала цього, лише пригорнулася до мами, втулившись обличчям десь між ключицею й шиєю й розридалася. Уже вкотре цього місяця. Навіть полічити неможливо.

— Дякую, що прийшла на похорон.

Адріан зателефонував за тиждень.

Лінка притиснула трубку до вуха. Мабуть, через вітер його було погано чути.

— Це… ну, нормально, — прохрипіла вона.

— Лінко, я… у мене зараз немає сили, але прошу тебе… Ми можемо ще якось поговорити?

— Про що?

Їй раптом стало неприємно. Усе знову згадалося.

— Ти знаєш, про що. Я хотів попросити в тебе пробачення, якось тобі все…

Про що він тільки думає? Їй здавалося, що тепер, коли в нього померла мати, він узагалі не повинен ні про що думати, крім цього. Якби таке сталося в неї, вона точно не могла б нічим іншим перейматися.

— Я розумію, що всьому кінець, — сумно сказав він. — Але мені так важко. Ти й не уявляєш, яких зусиль мені коштував цей дзвінок.

Вона не хотіла, справді не хотіла бути такою жорстокою. Сама не розуміючи, що з нею відбувається, Лінка прокричала в слухавку:

— Напевне, більше, ніж переспати з якоюсь дівкою! Ти такий самий, як і твій батько. Ти сам колись мені розповідав, що він її зраджував! А я не хочу скінчити життя, як твоя мати!

Адріан роз’єднався. Воно й не дивно. Лінці горіла щока, неначе власна жовч відбилася від слухавки й пекла вогнем.

БЕРЕЗЕНЬ

Папка: Робочі копії

Від: adrian@priv.poczta.com

До: linka@gmail.pl

Лінко,

мені не було чого сказати. Нічогісінько, бо після того, що я почув, залишається хіба що мовчанка. Я такого не чекав, Ти мене просто добила. Змела з поверхні землі. Давно мені не було так погано. Я знаю, що вчинив погано, проте не думав, що Ти так мене сприймаєш. Ти й не уявляєш, як мені боляче. Ага, мені шкода, але я не переводитимусь до іншого ліцею. Мене якось прийняли назад, доведеться тільки перескласти кілька предметів. До випускного якось витримаєш. Я вирішив не повертатися до Англії, щоб залишитися з батьком. Бо він, уяви собі, дуже важко це пережив.

Адріан

* * *

Найгірше було те, що вона іноді бачила Адріана в коридорі. Щоправда нечасто. Але їй не дуже й хотілося вештатися ліцеєм, а може, і він частіше просиджував у класі. Немає ради, вона теж не переводитиметься до іншого ліцею тільки через те, що все так сталося. Чорт, найбільшим парадоксом було те, що завдяки Адріанові вона тут і опинилася.

Зрештою, його теж уперше побачила саме в цьому ліцеї. І саме він переконував її взяти участь у конкурсі… А тепер вони проминають одне одного, як чужі. Або — гірше — вороги. Після тієї розмови Лінка написала до нього, виправдовуючись, що не хотіла всього цього казати. Вона так навіть не думала. Слова, проказані в емоціях, здавалися їй тепер огидними, жорстокими, не