Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Коні рушили до міста, де палили із двадцяти гармат і били в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, аби комісари не подумали, що це тільки на їхню честь, сказав воєводі:

— Так я не лише вас приймаю, а й інших послів, яких до мене присилають.

Хмельницький казав правду — до нього, наче до удільного князя, вже присилали посольства. Повертаючись із— під Замостя під враженням виборів, засмучений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман не мав у серці й половини тієї пихи, та коли Київ вийшов назустріч йому з вогнями й стягами, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem, populi de servitute lechica et bono omine Bohdan»[50] — Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»[51], — тоді, за словами сучасників, «піднісся цим бузувір» Відчув силу свою і ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були мовчазним визнанням як його могутності, так і удільності; постійна дружба з татарами, оплачувана переважно здобиччю і нещасним ясиром, який цей народний вождь дозволяв вибирати зі свого народу, обіцяла підтримку супроти будь-яких ворогів. Ось чому Хмельницький, котрий іще під Замостям визнавав королівську владу й волю, тепер, загорділий, переконаний у своїй силі, бачачи нелад, що панував у Речі Посполитій, недолугість її вождів, ладен був підняти руку й на самого короля, зараз уже мріючи у глибині своєї темної душі не про козацькі вольності, не про повернення Запорожжю давніх привілеїв, не про справедливість для себе, а про удільну державу, про княжу шапку і скіпетр. ляського, на добру прикмету названий Богданом (лат.).

Він почувався господарем України. Запорожжя стояло за нього, бо ніколи, ні під чиєю булавою не купалося так у крові й здобичі; дикий за своєю натурою люд горнувся до нього, бо, коли мазовецький чи великопольський селянин без ремствування ніс цей тягар переваги й утиску, який в усій Європі гнітив «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям вбирав у себе любов до волі такої ж безмежної, дикої і буйної, як і самі степи. Невже йому охота була ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі Божій, а не панській, коли із-за порогів Січ кликала його: «Покинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин навчав його воювати, призвичаював його погляд до пожеж і мордувань, а руку до зброї? Невже йому не ліпше було нишпорити під проводом Хмеля і панів різати у аніж гнути горду спину перед підстаростою?..

А ще люд горнувся до Хмеля тому, що хто не горнувся, той ішов у ясир. У Стамбулі за десять стріл давали невольника, за лук, гартований у вогні, — трьох, така їх сила була. Тому чернь не мала вибору — і лише дивна з тих часів збереглася пісня, яку довго потім співали по хатах наступні покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеем: «Ой, щоб того Хміля перша куля вхопила!

Зникали містечка, міста і села, край ставав пусткою і руїною, суцільною раною, якої не могли загоїти віки, та цей вождь і гетьман цього не бачив чи не хотів бачити, бо він ніколи нічого далі себе не бачив, — і ріс, і жирів кров’ю, вогнем, і у власному потворному самолюбстві утопив свій народ, свій край; і ось тепер увозив комісарів до Переяслава під гул гармат і бамкання дзвонів, як удільний володар, господар, князь.

Похнюпившись їхали у лігво лева комісари, й рештки надії в них гасли, а тим часом Скшетуський, знаходячись у другому ряді саней, пильно придивлявся до полковників, що прибули із Хмельницьким, сподіваючись побачити серед них Богуна. Після безплідних пошуків над Дністром, аж за Ягорликом, у душі в пана Яна, як останній і єдиний спосіб, давно визрів намір відшукати Богуна й викликати його на смертельний двобій. Щоправда, наш нещасний рицар ризикував, бо у такому гармидері Богун міг без бою зарубати його або віддати татарам, але він був про отамана кращої думки: знаючи його мужність і шалену відвагу, Скшетуський майже був упевнений, що, поставлений перед вибором, Богун вийде на герць за князівну. Тож він укладав у своїй страдницькій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі його смерті той відпустив Гелену. Про себе пан Скшетуський уже не турбувався. Припускаючи, що Богун скаже: «А коли я загину, хай вона не буде ні моєю, ні твоєю», — він ладен був і на це пристати й у свою чергу присягнути так само, аби лиш вирвати її з ворожих рук. Нехай вона ліпше у кляшторі знайде спокій до кінця своїх днів. Він теж спершу на бойовищі, а потім, якщо не доведеться полягти, під чернечою сутаною в келії пошукає умиротворення, як шукали його у ті часи всі скорботні душі. Шлях такий здавався Скшетуському простим і зрозумілим, а коли ще під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із Богуном, коли пошуки князівни у наддністрянських очеретах закінчилися невдачею, — шлях цей видався і єдиним. Ось чому із берегів Дністра одним духом, ніде не зупиняючись на спочинок, він поквапився навздогін за комісарами, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві неодмінно знайти Богуна, тим паче що, як казав у Ярмолинцях Заглоба, отаман збирався їхати до Києва брати шлюб при трьохстах свічках.

Та марно шукав його тепер Скшетуський поміж полковниками. Натомість він побачив безліч інших, іще з давніх, мирних, часів знайомих: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, який приїздив із Січі послом до князя, Яроша, колишнього князівського сотника, Довколопальця, Грушу і ще багатьох, і вирішив у них розпитати про отамана.

— Ми, здається, давні знайомі, — почав він, наближаючись до Яшевського.

— Я тебе в Лубнах бачив, ти князя Яреми лицар, — відповів полковник. — Там ми вкупі пили й гуляли. А як твій князь?

— Здоровий.

— Це тільки до весни. Вони з Хмельницьким іще не зустрічалися, а як зустрінуться — одному із них погибель.

— Як Бог дасть.

— Ну, Бог до нашого батька Хмеля ласкавий. Уже твоєму князеві на Задніпров’я, на свій татарський берег, не вернутися. У Хмельницького багато молодців, а у князя що? Добрий він жовнір, але й наш батько Хмельницький такий самий. А ти вже не у князя в хоругві?

— Яз комісарами їду.

— Ну, я радий бачити давнього знайомого.

— Якщо ти радий, зроби мені ласку, а я тобі вдячний буду.

— Яку ласку?

— Скажи мені, де Богун,