Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«А я й не знаю глибин свого роду, — скрушно мовила Оленка. — І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш — свій?»

Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обоє ровесники або ж з різницею віку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому від цього стало приємно, й він пильно приглянувся до дівчини.

Була вона зграбна, гармонійно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великі карі очі. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й відзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнуті вилиці — он куди сягнув, напевне, його рід: до даків або печенігів — Данило мав мужній вигляд, і був він Оленці приємний.

«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на нові ворота?» — засміялася Оленка, й Данило сказав, ніби про щось зовсім буденне:

«Ти гарна!»

«Справді? — зраділа дівчина і відразу споважніла. — А якби й так, то це не моя заслуга — то від Бога… Але ти не відповів: до якого коліна знаєш свій рід?»

«Тебе подібні питання давно цікавлять?»

«Ніколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звідки вона… А ти цікавився?»

«Віднедавна… — по хвилі мовив Данило. — Місяць чи два тому був я на презентації книжки, якій ціни немає: „Український родовід“. Перша ластівка в цьому жанрі… Я уважно слухав виступи знавців, книжку оцінювали дуже високо, однак у мене зародився сумнів щодо її наукової об'єктивності, і я запитав упорядницю — вельми енергійну пані з таким оригінальним ім’ям — Климентина: „Чому ви обмежили своє дослідження самими тільки інтелігентськими родинами: Жеплинські, Бачинські, Левицькі, Цегельські, Петрушевичі, а де селянські родоводи, адже майже вся наша інтелігенція — з селян… До того ж, у кожному дослідженому родоводі — тільки ідеальний позитив, ніби в жодному ніколи не було жмикрутів, ошуканців, злочинців!..“ Не пам’ятаю, що мені відповіла на це пані Климентина, але відтоді не перестає мене переслідувати думка: а звідки я взявся, хто я такий — сільський парубок з Явірника?»

«І ти вирішив шукати свого коріння, — з відтінком іронії мовила Оленка. — Й подався оце в мандрівку».

«Та ні, як я його знайду?.. Та й інший в мене нині клопіт: хочу чи не хочу, а дисертація мусить бути написана».

Він узяв Оленку лівою рукою за плече, на ходу повернув її до себе і ще раз сказав:

«Ти й справді гарна…»

«А що мала б на це відповісти я? — дівчина кокетливо глянула на Данила. — Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хіба врода — найважливіша людська прикмета? Головне, що мені з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомі».

«Та це ж найкращий для мужчини комплімент! — вигукнув Данило і враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. — Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синій, аж чорний клубок над руїнами обсерваторії?»

«Бачу, то й що?»

«О, ти міська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагує старий Дмитро Мочерняк, він прихистить. Та й, може, щось цікавого повість…»

«Ти з ним знайомий?»

«Ні, чув лишень про нього… Кажуть, він знає багато цікавих небилиць. Можливо, щось нового дізнаюся з гуцульської демонології».

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висів над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхітливої потвори, що безупину міняла свій погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона із роззявленою пащею, якою він поглинав синяву неба, — й миттю не стало над головами мандрівників і шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрімко піднялися в небо клуби сизих випарів, окреслених оранжевою облямівкою, нібито десь там, на урочищах Обнижа і Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллється схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будівлями на ній; перехресні тихі блискавки протинали небесну куряву, розпікаючи її до стану фіолетової плазми; обважнілі, немов насичені вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарешті безугавний гуркіт громів.

Розділ другий

Світ стемнів і не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побігли плаєм, що потягнувся вздовж підніжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темінь заліплювала очі, Оленка зсувала долонею з обличчя сніжницю; обоє вмить промокли до нитки, в Оленчині шльопанці набилося холодної кваші, ноги задубеніли, руки заклякли, тільки з Данилової долоні, в якій він затиснув руку дівчини, струменіло тепло; обоє бігли навмання, бо світ геть зчорнів — й нарешті повіяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвітліло — то Данило з грюкотом відчинив двері колиби, увіпхнув досередини дівчину, сам ввалився за нею, й порятунок від лиха постав перед ними в образі вусатого діда, який сидів за котлом, повним загуслого молока, й з тієї гущі виймав сніжно-білу масу, витискав долонями з неї сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свіжі будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих і засніжених подорожніх, ватаг припинив роботу, підвівся з лавиці й стрімко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гіренький! — забідкався старий. — Та яка мара вигнала вас у гори в таку шарґу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вішайте шмаття на бильця біля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», — приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Він стягав з жердини білизну, холоші, кептарі й подавав їх то хлопцеві, то дівчині й сказав до вівчарів, що сиділи довкола ватри, та до жінок, які встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повідвертайтеся, повідвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг і голісінькі, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка відразу їх зігріла; мандрівники швидко оговтались від незручності перед незнайомими людьми й посідали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змучені жінки дрімали, поскулювавшись, мов куропатви на стерні,