Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

«Як же ви опинилися тут, молодята? — спитав урешті ватаг, пильно, аж підозріливо приглядаючись до Оленки й Данила. — А звідки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, — відказав Данило. — Я з Явірника, а Оленка із Зеленої… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальські забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не триває, до вечора й слід від снігу згине, проте люта вона, — повів бесіду Мочерняк. — То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грішні… Чи вже пошлюблені? — допитувався, виймаючи із сироватки бриндзу та сплескуючи її в кружала. — То я питаю — пошлюблені?»

«Та ні, — почервоніла Оленка. — Ми щойно в дорозі познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навіщо вона сповідається — чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить їх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватані, — поправив Данило дівчину. — Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре», — додав твердо.

«Посватані, то й посватані, — міркував уголос ватаг, не підводячи голови. — То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту — і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею — та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, — показав на вівчарів, що куняли біля ватри, — скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває».

«Не соромте, вуйку, дівчину, — глипнув неприязно Данило на ватага. — Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тішилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана ніхто не вийде? Чому — слава Богу?»

«Якщо ти, хлопче, з Явірника, а дівка із Зеленої, то мали б чути про ворожнечу між Шумеями…»

«Між Шумеями?!» — аж скрикнув Данило й відразу стих.

«А хіба не чули, що Шумеї із Зеленої, яких прозивають Злодіями, донині смертельно ворогують із явірницькими Шумеями, що прозвані Апостолами?»

«Ніколи такого не чув», — тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:

«І я… і я про таке не чула…»

«Дивно, — гумкнув Мочерняк. — Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте — бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?»

«Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові — вчимося…» — ніби виправдовувався перед ватагом Данило.

«Хіба що так, — згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. — А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б'ються…

То, певне, Божий палець — що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип'ють — то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…»

Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?

До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.

Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:

«Пора вже в стебло!»

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який відразу влігся біля пастуха, що розпачливо хропів; він повернув його на бік, притиснувся до нього спиною й, відхиливши ріг пропахлого потом покривала, кивнув Оленці рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на місці, та врешті пірнула під ліжник, немов у холодну ополонку. Обоє лежали обличчям до обличчя, дівчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це її заспокоювало, а надворі вже стемніло, й два маленькі віконця зажевріли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого місяця, немов очі зачаєної вовчиці.

За віконцями вирував, наче вода в ковбані, приглушений шум, який ніколи в горах не стихає — у вітряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Данилові невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух і жадібно всмоктувала в свої легені кришталево чисте й від свіжості колюче повітря. Гірський шум зливався з диханням утомлених людей і ставав тишею, крізь яку вперто пробивалася в Данилову пам'ять запаморочлива мелодія пісні: «Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить і дівчина спить, тільки я не сплю, бо — весна…» Ця піднебесна мелодія Василя Якуб'яка, ці вишукані в гірському шумі слова Степана Пушика скрізь тепер бриніли, виповнюючи собою безмежний простір неба й гір, а теж кімнату, в якій спали люди.

А чи сплять? — думав у напівдрімоті Данило. — Таж ні — всіх оповив чар полонинської ночі, всі прислухаються до неї… Й нараз він крізь мрево тиші вчув живий шепіт, що зливався з піснею й шелестів словами: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на ній, там не так тісно…» — «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, ніхто ж не спить…» — «Вийдім, Марічко, на полонину й до світанку гей як налюбимося…» — й шепіт заглушив м'який звук поцілунка… Чи це снилося Данилові, чи направді він підслухав тремку намову до любові; хлопець розплющив очі й у відсвіті жевріючих шибок впіймав тихий погляд Оленки; він дотикався віями до її вій, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, і вже зіткнулися вони у вологому поцілунку, губи в Оленки були солодкі й рухливі, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обоє лежали непорушно, засинаючи в поцілунку, і