Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Незабаром шкуродер стягнув з правої руки Ямамото тоненьку смужку шкіри й передав солдатові, що стояв поблизу. Солдат узяв її кінчиками пальців, розтягнув і, повертаючи в руках, показував усім іншим. Зі шкіри раз у раз скапувала кров. А тим часом офіцер-шкуродер взявся до лівої руки й повторив з нею те саме. Потім поздирав шкіру з обох ніг, оскопив жертву, відрізав вуха. Обдер голову, обличчя, а потім усе тіло. Ямамото непритомнів, приходив до тями і знову втрачав свідомість. Коли непритомнів — замовкав, коли приходив до тями — знову стогнав. Однак голос дедалі слабшав, аж поки нарешті не пропав. Увесь цей час росіянин каблуком чобота креслив на піску беззмістовні фігури. Монгольські солдати мовчки поглядали на це видовище. На їхніх обличчях не було видно нічого — ні ненависті, ні хвилювання, ні переляку. З Ямамото відривалися одна за одною смужки шкіри, а вони дивилися на це, як ми на ремонтні роботи під час прогулянки.
За цей час я кілька разів блював. Наприкінці вже не мав чим, та все одно не переставав. Нарешті офіцер-монгол, схожий на ведмедя, розгорнув шкіру, зідрану з тулуба Ямамото. Зідрав акуратно, навіть не пошкодивши сосків. Такого жахіття я ні до, ні після того не бачив. Хтось узяв цю шкіру в руки й повісив сушити, немов простирадло. На землі лежав труп Ямамото — закривавлений кусень м’яса, без жодного клаптика шкіри. Найболючіший вигляд мало його обличчя з великими білими очними ямами у червоному місиві. Широко розтулений рот, виставивши зуби, наче щось викрикував. На місці відрізаного носа залишилися тільки маленькі отвори. На землі було море крові.
Офіцер-росіянин сплюнув на землю й подивився мені в обличчя. Добув носовик з кишені й витер губи. «Мабуть, він справді нічого не знав, — проказав він і знову запхав носовик у кишеню. Його голос звучав сухіше, ніж перед тим. — Якби знав, обов’язково сказав би. Шкода, що так сталося. Але він був професіоналом і все одно рано чи пізно сконав би не своєю смертю. І нічим тут не зарадиш. Що ж, якщо він не знав, то ти й поготів».
Офіцер знову витягнув сигарету й чиркнув сірником.
«Виходить, ти нам більше не потрібен. Тебе не варто катувати, щоб про щось дізнатися. Так само не варто залишити живим як полоненого. Правду кажучи, нам хочеться зберегти у великій таємниці сьогоднішній випадок. Не хочеться ніякого розголосу. Бо якщо відвезти тебе до Улан-Батора, будуть зайві розмови. Найкраще було б ось зараз продірявити тобі голову кулею і закопати де-небудь або спалити, а попіл пустити за водою. І поставити на цьому крапку, чи не так? — Росіянин пильно глянув мені в очі. Однак я і далі вдавав, що нічого не розумію. — Ти, видно, російської не розумієш, а тому розводитися на цю тему — тільки час марнувати. Ну гаразд. Вважай, що я розмовляю сам із собою. Але послухай. До речі, маю для тебе гарну новину. Я вирішив не вбивати тебе. Можеш трактувати це, як невелике вибачення за те, що я ненароком загнав на той світ твого товариша. На сьогодні досить нам одного вбивства. Тож я тебе не вбиватиму. Натомість дам тобі шанс вижити. Як усе піде добре — врятуєшся. Щоправда, шанс невеликий. Можна сказати, його майже немає. Але шанс — це все-таки шанс. Принаймні це набагато краще, ніж залишитися без шкіри, чи не так?»
Піднявши руку, він покликав монгольського офіцера. Той, старанно вимивши водою з баклаги ніж, яким здирав шкіру Ямамото, саме закінчив точити його об маленький брусок. Солдати розклали шматки здертої шкіри й про щось перемовлялися. Можливо, обмінювалися думками про тонкощі шкуродерної майстерності. Монгольський офіцер запхав ножа у піхви, а піхви у кишеню й підійшов до нас. Подивився на мене, а потім перевів погляд на росіянина. Росіянин щось коротко сказав йому по-монгольському, той незворушно кивнув. Солдати підвели до них двох коней.
«Ми зараз відлітаємо назад до Улан-Батора, — сказав до мене росіянин. — Жаль, що повертаємося з порожніми руками, але нічого не вдієш. Адже іноді щастить, а іноді — ні. Було б добре, якби до вечері вернувся апетит, однак я дуже в цьому сумніваюся».
Вони посідали на коней і поїхали. Літак знявся, перетворився на маленьку сріблясту цяточку і зник у небі на заході, залишивши мене з монгольськими солдатами та їхніми кіньми.
Солдати міцно прив’язали мене до сідла й вервечкою рушили на північ. Солдат, що їхав переді мною, тонким голосом затягнув якусь одноманітну мелодію. Крім неї, було чути тільки шурхіт піску під кінськими копитами. Я не здогадувався, куди вони мене везуть і що, власне, для мене приготували. Тільки одне знав: я для них непотрібна, зайва морока. З голови не виходили слова росіянина: «Я тебе не вбиватиму. Не вбиватиму… Але шансу вижити майже немає». Але що конкретного він мав на увазі, я не знав. Бо він висловився так неясно. Може, збираються використати мене в якійсь страхітливій грі? Задумали не просто вбити, а ще дістати насолоду від своєї затії?
Однак я полегшено зітхнув від думки про те, що вони не вбили мене відразу і не зідрали живцем з мене шкіру, як з Ямамото. А якщо потім навіть доведеться загинути, то лиш би не такою страшною смертю. Хоч би там що, а я все ще живу й дихаю. І якщо вірити росіянину, зразу вбивати мене вони не збираються. Є ще час до смерті, отже, є можливість вижити. Хоч вона й невелика, але нічого іншого не залишається, як за неї чіплятися.
Раптом у закамарках пам’яті сплили слова капрала Хонди. Його дивне пророцтво, що я не помру тут на материку, в Китаї. Цупко прив’язаний до сідла, голий під палючим степовим сонцем, я не раз повторював кожне його слово. Згадував вираз його обличчя, інтонацію. І я вирішив щиро в них повірити. «Ні, я не помру тут такою ганебною смертю! Обов’язково виберуся звідси живим і повернуся додому!»
Ми їхали на північ години дві-три. Зупинилися біля ламаїстського кам’яного пам’ятника, що називається «обо» і, вважаючись божеством, яке оберігає подорожніх, слугує цінним орієнтиром у пустелі. Біля нього солдати спішились і розв’язали на мені мотузки. Двоє, підтримуючи під руки, відвели мене трохи осторонь. І я тоді подумав: «Ось тут мені настане кінець». Мене підвели до колодязя, обкладеного навколо метровою кам’яною стіною. Солдати поставили мене на коліна перед нею, схопили ззаду за шию і змусили заглянути всередину. Колодязь, напевне, був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.