Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Сен-Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:

— Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?

— Так, пане, все тут гаразд, — відказав Том.

Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь — чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з’юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду — неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.

— Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! — промовляв він владним тоном. — Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?

Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім„.

Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен-Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени, — виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо. вклонявся йому.

— А, це ти, Адольфе? — мовив господар і подав йому руку. — Як живеш, друже?

Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.

— Добре, добре, — сказав Сен-Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом. — Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.

З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.

Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.

Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.

— Мамо! — вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.

— Ну, годі, годі… Обережно, доню, а то в мене голова заболить, — мовила мати, мляво поцілувавши її.

До кімнати зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.

— Няню! — вигукнула Єва.

Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.

Ця жінка не казала, що в неї заболить голова, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

— Ну й ну! — мовила вона. — То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.

— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.

— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися…

— З неграми? — мовив Сен-Клер. — Таке вам не до душі, еге?

— Еге ж. Як вона може?

Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі, — раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки. — Пильнуйте малечу! — докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі. — Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і бажали панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся, — сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

— Ач який жевжик! — мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку. — Оце так ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе, — додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф, — здається мені, що це моя жилетка.

— Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

— Он як ти розважив! — безтурботно мовив Сен-Клер — Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти відведеш його в кухню. І затям собі — щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

— Хазяїн завжди жартує, — усміхнувся Адольф. — Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

— Ходімо, Томе, — покликав Сен-Клер.

Том зайшов до кімнати. Він понуро озирав оксамитові килими, великі дзеркала, картини, статуетки, завіси на вікнах — і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

— Ось поглянь, Марі, — мовив Сен-Клер до дружила — я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну-бо, розплющ очі й подивишся на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

— Я певна, що він п’яниця, — обізвалася вона.

— Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий.

— Що ж, будемо сподіватись, — відказала господиня — А втім, не дуже віриться.

— Дольфе, — мовив Сен-Клер, — проведи Тома наниз Тільки гляди мені, — додав він, — не забувай, що я тобі казав.

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

— Справжній бегемот! — зауважила Марі.

— Ну, а тепер, Марі, — мовив Сен-Клер, сідаючи на кріселко біля канапи, — будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

— Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало, — ображено мовила дружина.

— Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

— Такий короткий і холодний листі.

— Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

— Отак у тебе завжди, — мовила дружина, — подорожі довгі, а листи короткі.

— Ось подивися, — сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і