Читати книгу - "Таврований"

Командир і його начальник штабу зібралися з Павлом Степановичем П’ятишкіним, Яковом Григоровичем Паніним, Георгієм Олексійовичем Гроздовським та іншими бійцями загону, думали, як їм чинити далі. Події розгорталися не на їхню користь. Прибульці силою зброї придушували всілякий опір.

Партизани намагалися не виявляти себе противнику, строго дотримувалися конспірації. Загін знаходився в зоні фронтової смуги. Обживалися, вели розвідку за завданням частин Червоної Армії.

Послали в Путивль Клопікова. Він затримувався. В загоні хвилювалися, що трапилося. Нарешті розвідник повернувся.

— Положення наше безнадійне, — сказав він. — В населених пунктах німців зустрічали з хлібом-сіллю. Багато місцевих жителів подалися на службу нової влади. Місто повністю окуповане автомашинами і танками. Ковпака повісили.

— Брешеш, — не втримався Базима.

Вони з Руднєвим відкликали Клопікова в сторону.

— Правду говори, — зажадав Руднєв.

— Розповідаю те, що бачив, про що довідався від людей. Я вважаю наш опір марним. Не можна нічого змінити. Німці прийшли надовго.

— Так, так, — сказав Базима. — Я про тебе був іншої думки.

— Опір не має ніякого сенсу, — повторив Клопіков. — Зрозумійте мене. Ні-я-ко-го!

Терміново зібрали всіх партизан.

— Коли ми йшли в ліс, знали, що тут не буде легко, — сказав Семен Васильович. — Тому, хто сумнівається, ще не пізно. Може піти.

Першим крок вперед зробив Клопіков:

— Прошу мене відпустити!

Кілька людей наслідували його приклад. Мотивували свою поведінку різними приводами.

— Ви свідомо йдете з загону? — Запитав відступників Руднєв.

Кожен з них відповів:

— Свідомо.

— Малодушним, пристосованцям не місце серед нас, — чітко промовив Руднєв. — Але я запевняю вас, що ми повернемося. І вам доведеться відповісти за свої вчинки сповна.

У дезертирів відібрали зброю і під свист проводили.

— Даремно їх відпустили, — сказав Жора Гроздовський. — Вони можуть привести сюди фашистів.

— Таким не місце в загоні, — відповів Семен Васильович. — Ми легко їх позбулися.

В ту ніч Семену Васильовичу не спалося. В курені було холодно і сиро. Бійці накривалися верхнім одягом. Куталися в теплі речі. Руднєв теж натягнув на себе шинель, підібрав до живота ноги, щоб сховати під одяг все тіло. Він думав про те, в яких умовах вони опинилися на окупованій території.

У багатьох населених пунктах німців зустрічали хлібом-сіллю. Відразу об'явилися добровольці стати на службу нової влади. І це не дивно. Людина пам'ятає добро і зло. На добро вона біжить, як кішечка, яку звикли гладити за шерстю. Зло не забуває. Так вийшло і у важкий для його країни час.

Вони згадали все. Як силою заганяли в колгоспи, як морили голодом, як за найменший опір відправляли на той світ і в табори. Тепер вони раді, що позбулися такої влади. Якщо Гітлер проявить мудрість, буде лояльно ставитися до місцевого населення, як тоді чинити опір його військам?! Люди самі здаватимуть партизан.

Від цих думок на душі у Руднєва стало незатишно, як в лісі. Він встав, поштовхав Григорія Яковича.

Той тихенько вийшов з куреня за ним. Колишній директор школи № 1 Павло Семенович П’ятишкін, якому теж не спалося, виліз із куреня слідом за Базимою.

— На душі кішки шкребуть. Давайте подимим, — запропонував Руднєв.

Григорій Якович курити відмовився. Але майже впритул наблизився до сусіда. Він розумів, що тому потрібно не покурити, а з кимось поспілкуватися. Начебто всі надійні люди. П’ятишкін — директор школи, Панін — завідувач оргвідділу райкому. Цей список можна продовжувати. Усі комуністи. І от треба такому статися. Деякі з них вже з перших днів ганебно втекли з загону.

— Не дають спокою дезертири? — Прошепотів Григорій Якович.

— Не дають. Якщо німці будуть лояльно ставитися до місцевих жителів, нам доведеться важко, — вимовив Руднєв.

— Жорстокість не забувається, — погодився з ним Базима.

— Про тих, що втекли, ні крапельки не шкодую, — втрутився в розмову П’ятишкін. — Пристосуванці. Вони в партію влізли, щоб отримати посади. Зараз, коли ситуація змінилася, пішли, де краще.

— Не знаю, що робити далі, — місив, щоб зігрітися, кирзовими чобітьми мокру землю Базима. — Ніколи не думав, що зіткнемося з такими проблемами.

— У мене теж дуже важко на душі. Наші люди зустрічають прибульців з хлібом-сіллю. Яка ганьба! — Додав Павло Семенович.

— Що нам робити далі? — Запитав Руднєва Базима. — Раптом дезертири німців наведуть? Лінія фронту. Скрізь повно фашистів.

— Не наведуть, — заспокоїв його Руднєв. — Не ті вони люди. Побояться, що і з ними розправляться.

— Не вірю жодному слову Клопікова, — впевнено промовив П’ятишкін.

Руднєв докурив цигарку. Викинув її. Сказав:

— Завтра Жору Гроздовського і Радика в місто пошлемо. Нехай дізнаються про обстановку.

На наступний день підготували хлопців. Переодягли, придумали версію, звідки вони і куди йдуть. Старшим призначили Гроздовського. Попередили, щоб були пильними і обережними. Не затримувалися в місті. Їх там добре знають.

Семен Васильович додав хлопцям особисте завдання: дізнатися, де знаходяться Домна Данилівна і Юра.

Хлопці повернулися пізно ввечері. Вони доповіли, що Домна Данилівна з сином покинули місто в невідомому напрямку. Після того, як повісили на телеграфному стовпі голову райвиконкому. Його залишили для підпільної роботи. Але хтось із місцевих видав. Голова намагався втекти. Отримав поранення. Його нелегально розмістили в лікарні. Там він і потрапив у руки до німців.

Георгія, другого секретаря райкому комсомолу, дуже здивували зміни, які відбулися в місті. Будівля комендатури знаходилося в райкомі партії. Посередині замість портрета Сталіна красувався великий портрет Гітлера. Його обрамляли з двох сторін вивішені на стінах червоні знамена. Тільки замість зірки, серпа і молота на них красувалася чорна свастика. Нижче портрета висіло гасло українською мовою: