Читати книгу - "Все буде добре"

– Туди? Але ж там дорога виходить на степ, а потім – на трасу до Львова.

– Він що, вирішив пішки додому повернутись? – здивувалась Марічка. – Нащо?

Катруся закусила губу.

– Не знаю, чого йому йти пішки. Міг попросити, я б його на велосипеді підвіз, – сказав Антон. – Ходімо, знайдемо його. Він ще навіть торта не їв!

Діти рушили вулицею. Досить швидко Бистриця залишилась за спинами: бабуся Сашка жила на краю села. Кілька хат – і ось дорога входить у невелику лісопосадку, за якою – городи, поле пшениці, вигін для корів та автомобільна магістраль.

– Як думаєте, щось трапилось? – запитала Марічка, коли друзі вступили під покров дерев. Лісок був знайомим, однак цього разу дерева моторошно скрипіли від невидимого вітру. Марічка притиснулась до Антона. – Чого він отак раптом пішов?

– Не знаю. Може, придумав собі щось? Або його хтось покликав. А ти що думаєш, Катрусю?

Дівчина вагалась, чи розповідати друзям про почуте, але все-таки промовила:

– Може, через те, що з батьками посварився…

– І що? Я от з батьками весь час сварюсь – і нічого, – заперечив Антон.

– Та ні, там усе складніше…

– Що значить «складніше»? – хлопець так і не встиг закінчити речення.

Несподівано тишу розірвав незрозумілий вереск. Бридкий, не пронизливий – швидше огидний. А за ним – людський крик.

– Це ще що таке? – Марічка міцніше обійняла Антона, шукаючи захисту.

Катруся зіщулилась і теж підійшла ближче. Вереск повторився, і було в ньому щось дуже знайоме.

– Це Гектор! – раптом вигукнув Антон. – Я впізна`ю цю скотиняку навіть посеред ночі!

– Гектор? Півень Іванюків? – здивувалась Катруся. – Хіба він не має бути в курнику в такий час?

– Цю бестію жодні двері не зупинять!

– А хто це кричав?

– Це, напевно, Сашко! – здогадалась Марічка.

– Точно! Він вийшов на вулицю, і за ним погнався Гектор! От тварюка!

Знову пролунав крик, і це точно був хлопчачий голос.

– Вони на цвинтарі! – вигукнув Антон і кинувся вперед. – Хутчіше!

– На цвинтарі? Що? Антоне, чекай!

Однак хлопець уже зник у хащах. Марічка глянула на Катрусю, але та вже бігла за Антоном.

– Цей вечір мав закінчитись не так! – чорнявка тупнула ногою й теж повернула за друзями.

Хоч Бистриця була невеликим селом, одначе з довгою історією. Засноване опришками ще в п’ятнадцятому сторіччі, поселення розросталось без поспіху. Люди селились навколо річки, будували хатини, зв’язували власні долі. А потім ріка пересохла, залишивши по собі лише назву. Та два цвинтарі. Один уже давно зник під натиском лісу, інший активно цьому опирався.

Темрява була насичена хрестами й скорботними обличчями. Марічка обережно йшла витоптаною стежиною, сахаючись кожного шурхоту.

– Антоне? Сашку? – покликала вона в темряву. І трохи повагавшись: – Катрусько?

Слова тонули серед надгробків. Ось дівчина минула могилу своєї бабці, похованої торік, а тут поховали дядька Романа, що помер від алкогольного отруєння. Ось ряд хрестів із вицвілими червоними зірками – маленьке кладовище для членів Компартії СРСР, а ось – столітній польський склеп родини, що колись володіла Бистрицею. Дівчина зупинилась, побачивши виламані кам’яні двері. Упевнилась, що там нічого не рухається, і продовжила свій рух. Мама розказувала, що склеп осквернили комуністи, шукаючи польські скарби, і що прийде час розплати за скоєне. Марічка пошепки молилась, щоб ця розплата прийшла якось іншого разу, а не цієї ночі. З-за хмар вигулькнув місяць, розвіюючи всі страхи.

– Сашку? Антоне? – тихо гукнула дівчина. – Де ви, хлопці?

Раптом майже поруч пролунав бридкий вереск, і Марічка підскочила від переляку.

– Гектор! Ах ти ж бісова тварюка! – вигукнула вона. – Коли вже тебе заріжуть?!

Перевела подих і рушила на звук. Минула два ряди хрестів і побачила дивну картину.

– Забирайся! Геть! – кричав Сашко, розмахуючи лопатою.

Сльози застилали його обличчя, і махав він навмання, не дозволяючи підійти ні Антону, ні Катрусі, що тулились до пам’ятників неподалік.

Марічка зробила крок уперед, однак слова застигли в горлі, бо вона побачила причину страху в очах Антона. Гектор, великий вгодований червоний півень, сидів на похиленому хресті. Він розпушив пір’я, збільшившись в об’ємі вдвічі, та дивився на своїх жертв чорним очима-намистинками.

Так, Марічка знала цей погляд, як і кожен мешканець Бистриці віком до чотирнадцяти. Погляд, яким півень дивився на знахабнілого індика, котрий пішов на чужу територію, чи заблукалу дворнягу, що не сприймала Гектора як загрозу. Велика помилка. Півень буквально тремтів від злості й наскакував на свою жертву з усієї сили, закльовуючи до крові. Розповідали, що якось Гектор змусив утекти зграю бродячих собак, виклювавши очі їхньому ватажку. Дядько Орест навіть жартував, що виростив справжнього бійцівського півня. Що ж такого зробив Сашко, щоб потрапити в немилість короля Бистриці?

Гектор знову заверещав і злетів із хреста на землю. Повільно обійшов свіжовикопану яму, зневажливо глянув на Антона з Катрусею та рушив у бік Сашка.

– Фу! Геть! Забирайся! – крикнув хлопець, виставивши перед собою лопату.

Гектор кукурікнув і кинувся в атаку. Сашку не вистачило буквально секунди, щоб зреагувати. Півень оминув лопату й підскочив упритул.

– А-а-а!! Ні! Геть!