знаєте, прогресивна інтелігентна квітникарка, вона ліцей скінчила, й студенткою була, а тоді завела квітникарство, така романтична особа, розумієте — земля, фізична праця тощо... але що вміла, то таки вміла,— та ще я. Решта всі були зовсім невчені — й Кремп, і жінки: Гойтер, Шельф, Кремер, Ванфт і Цефен, усі вже не ягідки, принаймні жодної такої, щоб захотілось покласти її на спину де-небудь у кутку між торфом та зеленню. Коли ця Лені Пфайфер прийшла працювати до нас, то я вже на третій день побачив, що їй ніколи не доведеться виготовляти основи для вінків. Це робота проста й досить важка, у нас на ній стояла трійка Гойтер — Шельф — Кремп: їм давали список, кілька оберемків зелені — останнім часом майже саме дубове, букове та соснове гілля — та ще розміри; для більшості звичайний, середній, але для урочистих похоронів у нас була така система скорочень: Т-1, Т-2 й Т-3, що означало „туз першого, другого, третього класу“, а як згодом виявилося, що у внутрішньому обліку ми вживаємо ще й скорочення Г-1, Г-2, Г-З — для героїв першого, другого й третього класу, то наш зануда Кремп зняв гвалт, бо вбачив у цьому щось образливе, навіть особисто для себе, бо ж він був герой тільки другого класу без однієї ноги і з двома чи трьома орденами та значками. Отож Лені в ту групу не підходила, я це зразу побачив і приткнув її в групу оздоблення, де вона й працювала з Ільзою Кремер та з Ванфт,— і я вам кажу, в тому ділі вона була геній, самородок, зірка, коли хочете. Побачили б ви, як вона вправно поводилася з лавровишневим листям, з рододендроновою зеленню! Їй можна було дати в руки найдорожчий матеріал, ніщо в неї не пропаде, нічого вона не знівечить — і відразу вона збагнула те, чого іншому довіку не втлумачиш: що вихідна точка, центр ваги оздоблення має бути в лівій горішній частині вінка, тоді створюється ефект такого радісного, навіть, можна сказати, оптимістичного руху вгору; а коли центр ваги оздоблення лежить праворуч, то виникає песимістичне враження, ніби око сповзає вниз. І ніколи б їй не спало на думку змішувати в оздобленні геометричні форми з природними, рослинними — ніколи, я вам кажу. В неї, розумієте, така натура: „або — або“, і це видно було навіть з того, як вона оздоблює вінок. Правда, від одного мені довелось її відучувати, і то вельми рішуче: вона мала якусь особливу пристрасть до чисто геометричних форм — ромбів, трикутників — і якось раз, та ще й на вінку типу Т-1, не навмисне, звичайно, а так собі, граючись у геометрію, виворожила зі стокроток Давидову зірку, просто сама їй з-під рук вискочила; вона, либонь, і досі не знає, чого я тоді так рознервувався й аж нагримав на неї — а уявіть собі, що ніхто не помітив і той вінок поклали б на катафалк... І взагалі, людям дужче подобаються вільні рослинні форми, а Лені ще вміла прегарно імпровізувати: виплітати маленькі кошички, навіть пташок — хоча це, правда, вже не рослинні, та однаково природні,— а коли на вінок класу Т-1 належались троянди та Вальтерчик розщедриться на них, а то ще й на найдорожчі сорти, напіврозквітлі пуп'янки, тоді вже Лені показувала себе справжньою художницею: цілі жанрові картини виходили з-під її рук, аж брав жаль, що вони такі недовговічні,— там вам і мініатюрний парк, і ставочок, і лебеді на ньому... Та я вам кажу, якби за це давали призи, вона б їх усі позабирала, і що найголовніше, принаймні для Вальтерчика,— невеликою кількістю матеріалу вона досягала куди більшого ефекту, ніж хто великою. Крім усього іншого, вона була ще й ощадлива. А потім готові вінки проходили через контрольну групу, що складалася з Гельтоне й Цефен — і кінець кінцем жоден вінок не виходив з майстерні, минувши мої руки. Гельтоне мала перевіряти якість основи й оздоблення, в разі потреби підправляти, а Цефен була, як ми казали, стрічков'язка: вона нав'язувала на вінки стрічки, що їх ми одержували з міста, і, звісно, мусила пильно стежити, щоб нічого не переплутати. Бо коли хтось, замовивши вінок з написом „Останній привіт Гансові від Генрієтти“, одержав би вінок з стрічкою „Від Емілії — моєму незабутньому Отто“ чи там навпаки, з цього б міг вийти скандал. Ну, і ще в нас був автомобільчик, нужденна чортопхайка на трьох колесах, нею ми підвозили вінки до каплиць, госпіталів, військових та урядових установ, похоронних закладів — це вже Вальтерчик завжди брав на себе, щоб прокататися, грошики одержати, ну, і побайдикувати часинку».
Оскільки Лені ніколи не нарікала на свою роботу ні Лотті, ні Марії ван Дорн чи Маргрет, ні старому Гойзерові чи Генріхові Пфайферу, слід припустити, що робота їй подобалася. Дошкуляло їй, здається, лише те, що вона мала завжди поколоті й подряпані руки: зуживши запас материних та батькових рукавичок, вона почала випрошувати старі рукавички у всієї рідні.
Можливо, вона в той час думала про покійну матір, про батька, часто згадувала Ергарда й Генріха, а може, навіть загиблого Алоїза. Кажуть, що того року вона була «дуже лагідна й тиха».
Навіть Пельцер так характеризує її: «Мовчазна була така, що господи! Коли-не-коли рота розтулить. Але втішна була, втішна й приязна, і найкраща моя робітниця в ті роки — звичайно, після старого Грунча, але ж той уже був уїжджена шкапа, та ще Гельтоне — правда, в тієї була якась така педантична манера підправляти на академічний лад гарні знахідки в оздобленні. Пфайфер до того ж мала не тільки композиційний, а й ботанічний хист, вона інстинктивно знала, що за цикламени треба братися зовсім не так, як за троянду з цупким стебельцем або за півонію, а я можу вас запевнити, що це для мене щоразу означало велику фінансову жертву, коли доводилось витрачати червоні троянди на вінки — адже тоді існував досить солідний чорний ринок для кавалерів, що вважали троянди за єдино можливий амурний подарунок, і можна було добрі гроші загрібати, надто в готелях, куди молоді офіцери приводили своїх дамочок. Скільки тоді телефонували до мене готельні швейцари й пропонували за букет довгостеблих троянд не тільки гроші, а часом і
