Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

невидимець. Скинь з нього одяг і не лишиться нічого. І все ж на дні свідомості тієї «безтілесної» істоти почав зріти протест. Щоб погамувати якось почуття, Чередниченко окинув поглядом просторий кабінет, умебльований дорогими білими меблями. Увагу привернула велика, на всю стіну, карта Донбасу, на якій гостроверхими трикутничками було позначено шахти.

Між тим пальці господаря якось ніжно гортали сторінки доповіді. Він здавалося, читав не очима, а пальцями. І графік ті пальці лагідно так розгорнули, і пробігли по ньому, як по клавішах роялю.

У Чередниченка вже майнула думка, що він помилився, та раптом рука, котра тільки-но «пестила» рукопис, важко лягла на нього: Бульбинський підвів лисіючу, в чорно-білому «каракулі» голову і подивився очима-ширмами.

— З Ольговиченком знаєтесь? — запитав добре поставленим голосом.

Іван Олексійович, який ніколи не брехав, на мить завагався. Але тільки на мить.

— Ні, — відказав.

І поки Бульбинський щось навскіс писав на його доповідній, подумав, що підходити до таких людей із звичайною мораллю — аморально. Хитрувати, брехати — ось правила гри, гідні цієї вгодованої в бездоганній трійці сталевого кольору постаті.

Коли ж випещена рука простягнула Чередниченкові його папери, Іван Олексійович піймався на тому, що в свою чергу, теж не бачить людину — саму лише оболонку, в яку загорнуто лиху таємницю.

Він вийшов, не сказавши «до побачення». В нього було таке відчуття, що його нізащо образили. Довго стояв біля вікна в коридорі, спостерігаючи листопад: кленові листки, немов підпалені шматки паперу, коливаючись, падали додолу. Нарешті глянув на чорний запис, який було зроблено наливною ручкою з золотим пером. Там значилося: «Тов. Ольговиченко, розібратись» і підпис.

Ольговиченко, з усього було видно, очікував. В очах його вгадувався неспокій.

— Ну, що Роберт Варламович?.. — запитав він, щойно Чередниченко переступив поріг.

Замість відповіді той поклав перед ним папери. Господар, кивнувши на резолюцію, посміхнувся.

— Отже, мені ставиться в обов'язок написати офіційну відповідь.

Тим часом душевна рівновага, яку сильно порушив зневагою Бульбинський, поволі вселялася в Івана Олексійовича. Першою прийшла думка, що він не пам'ятає жодної публікації на тему викидів вугілля, в авторах якої значився б начальник відділу. Відтак виникало запитання: на якій підставі він очолює спеціалістів цього фаху? Він, а не знаний авторитет — Ольговиченко? Не довго думаючи, гість зауважив:

— Щось не пригадаю, щоб зустрічав ім'я вашого начальника в науковій літературі. Михайло Овдійович стримано посміхнувся.

— У нього чимало робіт, але в тих виданнях, які ми з вами не читаємо. Він спеціаліст з шахтного обладнання.

— Але ж відділ у вас іншого профілю… До того ж законодавчий, так би мовити!

— Формально Бульбинський має відношення до нашого профілю. Займається-бо обладнанням, яке використовують в шахтах небезпечних за викидами.

Іванові Олексійовичу кортіло було сказати, що галузь науки, в якій помилки вимірюються людськими життями, мусять очолювати безпосередні (а не «дотичні») спеціалісти. Натомість він запитав, кивнувши на папери:

— То як воно далі просуватиметься?

— А як… Напишу свій висновок — а на його підставі вчена рада дасть вам офіційну відповідь.

Ольговиченко спустився з ним на перший поверх, провів до виходу і вже на ґанку сказав, тиснучи на прощання руку:

— Ви казали, що з допомогою вашого показника передбачили викид… Візьміть на тій шахті акта.

Іван Олексійович знав, що офіційна відповідь від Бульбинського надійде не раніше, як за місяць. Отже, сів на вечірній поїзд і об одинадцятій ночі вже був удома. Проте наступної вже середи подзвонив Ольговиченко. Вловивши в спокійному голосі вченого винуваті нотки, Іван Олексійович одразу ж збагнув, що з методикою ускладнення. Тим часом Ольговиченко, привітавшись, сказав:

— …Моя думка про вашу розробку Бульбинського не влаштувала. Авантюра — каже. Доручив написати висновок Мильному. Неважко здогадатись, яким він буде… Що можу я зробити? Надіслати вам свій — тепер уже приватний відгук, а також спробувати підтримати на вченій раді. Непогано було б на той час мати акта перевірки… Ага, ось іще: докладіть зусиль, щоб акт був бодай з однієї з тих шахт, на якій є наша лабораторія, або, як її ще називають, опорна база. Я вам зараз їх продиктую…

Після цієї розмови Чередниченко надовго втратив спокій. Підсвідоме очікував від Бульбинського капості. І все ж дзвінок Ольговиченка захопив його зненацька. З тим поновилася печія, а відтак — біль у шлунку. А ще він знову пережив відчуття образи — таке саме, як тоді, коли вийшов з кабінету Бульбинського.

Йому ледь проясніло на душі тільки по тому, як у довгому списку шахт, які продиктував Ольговиченко (і які він спершу занотував, не думаючи), виявив і ту, де був директором Антон Павлюк. На мить стала зрозумілою нерішучість земляка щодо впровадження їхнього способу прогнозу в шахті. Павлюк відчував на собі, так би мовити, одразу дві «прицільні рамки» — гірничого нагляду і «законодавців» з техніки безпеки.

По обіді з'явився Паливода. Був він якийсь врочистий. В очі впадали незаймане білий комірець і свіжі стрілки на штанях. Гончаренко, окинувши його оцінюючим поглядом, сказав:

— Ти наче не на роботу, а на побачення з коханою прийшов. — Повагавшись, додав з усміхом: — А, може, так воно й є?.. Га, Валю?

Войтович від того зашарілась.

— Авжеж, авжеж… Акуратності нашим чоловікам не позичати.

— Тільки не треба громаді лапшу на вуха вішати, — кпинив Гончаренко. — Наші чоловіки… Манівцями говориш.

Дослухаючись до тих теревенів, Іван Олексійович терпляче очікував, що скаже Паливода. Неприємні відчуття, яких він нещодавно зазнав, уже перетліли і натомість лишилася