Читати книгу - "Заборонена кімната"

Я киваю. Холодно.

Пауза. Кріс потай штурхає мене, шеф дивиться насмішкувато. Поллі чекає. Що ж, будь ласка.

— Добривечір, панно Уден! — кажу я.

— Добривечір! — озивається вона. Мені перехопило горло, хочеться завити.

Кріс і Фассбендер про щось там базікають, а ми з Поллі стоїмо, немов чужі. Мовчимо. А так багато треба сказати! Справді! Може, лише одне тільки слово? Може, річ у тому, як воно буде сказано? Але Поллі мовчить. Чекає. Я ж ображений. Скривджений. Телепень! Гасаю у її справах, встряю у різні історії, а вона? Вона розважається з моїм шефом. Думки залишаються невисловленими: поміж нас — стіна, прозора, крижана. Але хіба ми хотіли її зводити?

— На все добре, дітки! — каже Фассбендер. — Бажаю добре повеселитися.

— Бувай! — відгукнулася Кріс.

Поллі не сказала нічого; раптом вона здалася мені дуже втомленою. Шеф бере її під руку, і вони йдуть геть.

— Щось я тебе сьогодні не розумію, — кидає Кріс. — То поводишся, як биндюжник, а зараз…

Беру себе в руки.

— Кріс, — кажу, — мені зараз потрібна велика-велика склянка віскі.

— Через оте дівчисько?

Мовчки киваю.

— Чоловіче, значить, це була…

— Так. Поллі…

Вона хитає головою, скоса зиркаючи на мене. Потім каже:

— Боюся в такому випадку, що ти поводився як останній ідіот.

Я теж цього боюся.

Спав неспокійно, потім бачив уві сні якусь плутанину.

Снилося, немов стою у судовому залі, виголошую промову, але захищаю самого себе. Перед прокурором лежить рахунок Наеглі, сам він, з обличчям шуліки, довбає мене своїм гострим дзьобом, свариться, гримає, я огризаюся, а суддя хапає дзвоника і дзвонить, дзвонить…

Я стрепенувся, сів на ліжку, прислухався. Темно, хоч в око стрель. І цю темряву роздирає телефонний дзвінок.

Поллі?

Зірвався з ліжка, босоніж пробіг до письмового столу і схопив трубку.

— Алло!

Секунду було тихо, потім почувся чужий голос:

— Доктор Тердонк?

— Хто це?

— Не лякайтеся, будь ласка! Півгодини тому з вашим другом трапилося нещастя. З музикантом. Весь час кличе вас. Якщо можете, приходьте якнайшвидше!

— Куди?

— До нього додому.

— Хто це говорить?

— Це…

У трубці щось клацнуло, розмова обірвалася. Притис трубку до вуха, кричав, ревів, тарабанив по вилці, але у відповідь чув самі гудки. Кинув трубку на місце, увімкнув світло і глянув на годинник. Пів на третю.

За вікном бешкетував вітер, у шибки сипав дощ. Десь на даху відірвало шмат заліза: він безперервно, з якоюсь розпачливою впертістю грюкав у стіну.

Нещастя з Франком? Й досі не міг цього збагнути. Знову схопив трубку, набрав Франків номер. Зайнятий. Зачекав з півхвилини, ще набрав. Те саме.

Поспіхом вдягнувся — тремтіли руки, — миттю скотився по сходах. Вітер вирвав з рук двері. З даху звалився шмат черепиці, розбився на шматки за кілька кроків від мене.

Намагався їхати якомога швидше, але воно не дуже й виходило. На поворотах мого «Кристофера» заносило та гойдало, як корабель, що його терміново треба застрахувати. «Двірники» витанцьовували божевільний танок, та це не допомагало, я майже наосліп ринув у мокру, вируючу темряву.

Світлим острівцем випливла телефонна будка. Загальмував, увірвався до неї. Монетки, дзенькаючи, полетіли у шпарку. Трубка мокра і холодна як лід. Притиснув її до вуха і знову почув байдужі гудки відбою.

Вперед!

Божевільна ніч! У старій частині міста вулицями шастали тіні, колеса несамовито підстрибували на бруківці. Потім бетон, шосе — сіре, мокре, слизьке. Під'їхав до митниці, зупинився, вийшов.

Вітер хапає мене за пальто, несе крізь ворота, як папірець. Далеко позаду, біля складів експедиційних контор, блимають вогники. А тут — пітьма пекельна. Повертаюся до машини, видобуваю з багажника кишеньковий ліхтарик. Він світить слабо, блимає, але цього досить, щоб освітити шлях, брудний, розмоклий, нескінченний.

Коли дві третини його лишаються позаду, мені чуються голоси. Зупиняюся.

Дощ трохи вщух, але вітер виє і свистить з невгамовною силою. Штурмує штабелі ящиків, гуркотить порожніми пляшками, раптом кидається на мене, рве за пальто. Тіні звиваються, витанцьовують, хапають мене, стрибають під ноги; мені ввижається, що все навкруги прокинулося, повстало, знущається з мене, грає у якусь бісівську гру з маленькою замерзлою фігуркою, що намагається пробитися крізь цю Вальпургієву ніч.

Прислухаюсь, та чую лише завивання вітру. Здається, помилився.

Знову чвалаю, спотикаючись; метрів через тридцять наштовхуюсь на непередбачену перешкоду — шлях перетинає купа пустих бочок; мабуть, вітер повалив їх на дорогу, а вони прихопили з собою ще стос ящиків.

Оглядаю цю дорогу за допомогою слабенького світла ліхтарика. Вдень ще можна було б наважитися перелізти, але зараз — марна справа. Все мокре, слизьке. Доведеться чіплятися обома руками, тоді нема чим тримати ліхтарик. Якщо послизнуся, зірвуся — у найліпшому випадку відбудуся костюмом, який піде під три чорти. Нічого не вдієш: доведеться йти в обхід повз канал.

Повертаюся трохи назад, потім беру ліворуч.

Скалічений кістяк вантажного автомобіля майже перегороджує дорогу; дверцята розгойдує вітер, вони штовхають мене у плече. Під черевиками хрумтить скло. Вітер лається і регоче; здається, тисяча ножиків шкрябають враз по порцелянових тарілках.

За хвилину відчуваю запах дьогтю, мокрого дерева