Читати книгу - "Ліки від страху"

Чужим! Не його препаратом! Уперше побаченим!..

… З нагоди приїзду гостя барон Зигмонт Хюттср наказав заколоти свиню. Вечір вітряний, з гір віє запахом раннього снігу — ознакою здорової зими. Хюттер підкладає в камін дебелі соснові дровини, і від їхнього білого полум'я по низькій сутінковій їдальні розливається рівне затишне гудіння, напливають хвилі тепла, м'якого, пружного, що відчутно погладжує натруджену спину.

Стіл — здоровенний, його край ледве видніються у напівтемній склепистій кімнаті старого замку. Колись, за кращих часів, до цього столу сідала, мабуть, добра сотня рицарів. А тепер бенкетують за ним двоє — господар і я. На дерев'яних різьблених дошках лежать коричневі товсті кружки запахущої ковбаси з тмином та майораном, полиски вогню мерехтить на біло-рожевих зрізах щойно звареної шинки, стікає по руках сало з круто просмаженої грудинки.

Чорне пиво, міцне, п'янке, хмелить голову, все розпливається перед очима. Тьмяно зблискують на стінах щити, важкі дворучні мечі, списи, арбалети, дротики, криві шаблі, страшно вишкірюють ікла вовчі, вепрячі, ведмежі голови, похмуро розкинув над входом двометрові крила альпійський орел. На вицвілих, запилених гобеленах безмовно стинаються у давно забутих битвах рицарі, бенкетують та полюють. Ми цокаємося величезними череп'яними кухлями, в яких хлюпається по дві пінти духмяного медового пива, і Хюттер говорить, говорить, і слова його павутиною вповивають мене, дужче від пива каламутять мозок, бентежать, лякають, вселяють надію, кличуть за собою, і хочеться повірити йому назавжди, полишити все й піти за ним…

— Сину мій, тебе нарекли на честь великого грекоса Теофраста, Арістотелевого учня, й, отже, твоє ім'я — Богоречивий. Але славу Теофрасту здобуло не красномовство, а велич наукова, він був сміливіший і, по-моєму, розумніший від свого учителя. Ти мусиш завжди пам'ятати, що народився на зорі нової золотої доби науки, яка настала після тисячі років мороку, невігластва й дикунства…

— А що було до цього тисячоліття?

— Нечуваний розквіт культури, золотий вік античного людства. Наша доба виникла на уламках держав, у зруйнованих містах, серед здичавілих народів, що блукали пустельними нивами, — ми взяли у спадщину християнство й пустелю мудрості.

— А що чекає пас?

— Людству загрожує виродження і смерть, якщо не буде відкрито великого магістерію, що зветься філософським каменем або еліксиром безсмертя…

— Але хіба людство не стає з роками розумнішим й досконалішим? Чому ви вважаєте, що попереду — виродження і смерть?

— Тому що людство в цілому схоже на одну окрему людину. О прадавній порі, в дитинстві своєму, людство лазило рачки, ніби мале дитя. Але тисячоліття підняли його, випростали його стан, дали міць рукам і ясність розумові. Настав час світосяйної культури еллінської, на зміну їй прийшла гармонія зрілості, мудрості римлян. Проте після солодкої нори зрілості настає вікова немічність.

— Що ж дасть великий магістерій?

— А-а! Філософський камінь дарував би мудрим безсмертя, щоб вони змогли знову запалити світло розуму в народжуваних поколіннях. Філософський камінь перетворив би неблагородні метали у золото, й усі стали б розумно багаті й ситі. Не висушувані голодом люди знову повернули б свої погляди до науки й мистецтв, і настала б нова золота пора людства…

— А самі ви пробували добути філософський камінь? — питаю я.

— Так, я почесний адепт алхімічної мудрості. Я знаю багато таємниць трансмутації металів, й тому, що ти подобаєшся мені, хочу затримати тебе в своєму замку, аби передати нагромаджені мною таємні знання.

Зигмонт Хюттер зводиться з-за столу, бере мене за руку й веде із зали. Ми йдемо довгими, заплутаними переходами, спускаємося по похилих плитах, піднімаємося гвинтовими сходами, аж поки приходимо до круглої склепистої вежі зі стрілчастими вікнами на всі сторони світу.

Зажеврів вогонь: поволі розгоряючись, спермацетова свічка сяяла щораз яскравіше. На стіні в камені видовбана величезна долоня: пальці розчепірені, криві, мовби натруджені, кожний — у зріст людський. У долоні гойдається в полум'ї риба, і від жовтого вогню свічки полум'я — кам'яне, незрушне — раптом спалахнуло полисками, тінями, здригнулось, заворушилося, відблиском золотим торкнуло чародійну рибу, й спалахнули загадкові символи над кожним пальцем. Корона з півмісяцем — над великим, зірка — над вказівним, сонце яснолике — над середнім, колба запечатана — над підмізинним, а мізинець увінчаний хитромудрим арабським ключем.

Над огнищем важко навис триногий бронзовий казан, чорно-зелений від старості, у вогняних підпалинах, з'їдений коростою отруйних кислот.

— Ритуальна посудина «дін», — показує на нього Хюттер. — За великі гроші привезли мені його купці з далекої країни Китай, що розпростерлася безмежно на сході сонця й заселена людьми маленькими, жовтими, вузькоокими… Й довелося мені звершити в ньому немало дивовижних перетворень.

— А чи не втішають дияволи ці досліди? — питаю я боязко.

Хюттер сміється:

— Алхімія, теологія та астрологія — праматері всіх наук. Теологія відкриває нам шлях до бога, астрологія навчає зв'язку макрокосму — величезного світу поза нами — з нашим людським мікрокосмом, а алхімія пізнає, як народжуються, ростуть, старіють і помирають метали, адже всі неблагородні метали суть хворе золото, що його може вилікувати тільки великий магістерій, панацея життя — філософський камінь.

— А чи відома кому-небудь таємниця великого магістерію?

Хюттер сумно хитає головою:

— Знав цю таємницю Гермій Трисмегіст — Тричі Великий, і знання своє він заховав у зіниці мудрості — Смарагдовій таблиці. Написана словами людськими, вмурована вона в узголів'я його могили в Єгипті, у чорній країні Аль Кхема, що дала назву нашій науці. Але сенс мудрості, який містить у собі Смарагдова таблиця, за гріхи наші не збагнути розумові невтаємниченому…

— А що написано в Смарагдовій таблиці?

— Написані там слова прості й прекрасні, й колись найдостойнішому відкриється їхній великий, поки що незбагненний таємний зміст: «Єдина річ —