Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

цього пекла і, не міняючи напрямку й темпу, наче байдуже, безжурно, але з захололим на одну коротку мить серцем, біг далі рівно, розмірено.

Поруч мене, відставши від попереднього товариша на кілька кроків, тупцяв, прихилившись низько до велосипеда й жадібно ловлячи шалені звуки набоїв, біг веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін із смоленських.

- Давай ліворуч! - гукнув він мені, блиснувши , сповненими веселощів, бадьорости й молодечого задору очима.

Я відмахнувся: у мене своя лінія. А здалеки вурчить, наближається страшним, неминучим фатутом, зловісно заздалегідь виспівуючи похоронні хорали, один, два, три, чотири чемодани.

Ще хвилина, ще мить... Ось-ось уже вони, всі чотири.

Хлопець одскочив од мене, як від зачумленого, й за ,ту хвилину відбіг може на п'ятнадцять, може на двадцять кроків ліворуч, усе нижче й нижче схиляючи голову до велосипеда, неначе в цій тендітній машині шукаючи захисту перед страшною небезпекою.

- Дззз-жжж-рррах!

- Ррррах!

- Ррррах!

- Ррррах!

Неначе сам пекельний управитель роздирав, лютуючи на непорядки, небесні запони.

Мене кинуло повітрям, перекрутило, покотило по землі, обляпало грязюкою й обсипало викопаними з глибини сухими грудочками. Диму в чемоданах небагато - він розвіявся дуже швидко, поки я встиг схопитися на рівні ноги й потягтися рукою до відкинутого геть свого велосипеда.

Мої очі повернулися в той бік, куди відбіг, і мене за собою запрошуючи, веселий, вертлявий, енергійний хлопець і вправний велосипедист Антошкін.

Там не зовсім іще розвіяний димок курів над розверзтою пащею землі, там кумедно крутилося на передніх вилках велосипедне колесо, заплутуючи в заіржавлені спиці шматок закривавленої сорочки з підтяжками .- все, що залишилося від веселого, вертлявого Антошкіна.

Це про нього, вже геть-геть пізніше, сидівши в затишній кімнатці мадярського села Дуначебу над Дунаєм, теплого травневого вечора записав я до свого щоденника:

ПОВЗ ТРУП ТОВАРИША "Ти впав, звалився, а я ще йду: Мені нема коли спинятись, Останню честь тобі віддать - Ще з теплим, трупом, розпрощатись... Я йду туди, де кожну мить кінець один усіх чекає: Впаду і я, і хто ж мій труп Останнім словом попрощає? Ніхто з живих, бо всі спішать Вперед в шаленому запалі, І всі впадуть, - на що ж тоді слова чуття, жалю, печалі?!"

Так, спинятись, і зідхати, і жаліти, і обурюватись, і думати взагалі - "нема коли..." Та й навіщо?

Он же знову летять-сичать чорні круки, і через мить і з мене може залишитись, накручуючись на велосипедне колесо в передніх вилках, хіба шматок брудної солдатської онучі...

Прокляття війні!

Я доганяв товаришів.

Третю добу сидимо після того в повітці під безнастанним риском - бути похованими, розшматованими, лущимо й жуємо горох, якого в цій повітці дбайливі господарі запасли досить, жуємо, бо всі, навіть "недоторкані" запаси поживи вичерпали, мучимося без води, а надії вирватися звідси - дорівнюються нулеві...

Високому, чорнобородому й чорногривому отцеві Василієві сьогодні, як і вчора і позавчора - досить роботи. Дивно, як це опинився він тут, у такій небезпеці, коли ми знали, що наш славетний батюшка тримався ввесь час на дуже й дуже поважній відстані від сфери досягнення набоїв.

Отцеві Василієві сьогодні досить роботи. Набиті за день в окопах тіла відтягають за ніч сюди, поза повітку, а щоб вони довго тут не залежувалися - закопують нашвидку, та не відразу до великої ями, бо ніколи, та й нікому з великою ямою вовтузитись, а по кілька штук, у невеличкі копанки, і отцеві доводиться, перелякано пригинаючись перед кожною черговою порцією чемоданів, поспішно відспівувати "воїнів, на бранному полі за другі своя жівот положівша..."

Це його, видимо, нервує, злостить, бо всуміш із тужливим, важким і гнітючим "Со святимі упокой", отець щедро обсипає приглушеними матюками свого денщика, рядовика Пантелєя - таку собі потріпану, кошлату постать, що править отцеві разом і за дячка в нескладній процедурі нашвидку влаштовуваних похорон.

Боляче було дивитись на цю нещасну людину з її рабською покорою отцеві духовникові, з її покірнопринизливим реагуванням на вибухи найбруднішої лайки, безпосередньо після проголошення священних слів похоронної відправи. Пантелєй, видно, намагався сприймати лайку отця Василія, як щось належне, неминуче, як прояв особливої уваги отця до його маленької, грішної фігурки. Він пробував деколи навіть посміхатися, але, мабуть, десь і його душа глибоко обурювалася, а щоб не виявити того обурення назовні, денщик-дячок Пантелєй кожного разу, як тільки просичать на його адресу чергові поверхи отцевої лайки, починав сконфужено-посилено махати кадилом, одвертаючи очі від грізної постаті свого зверхника десь далеко-далеко вбік.

Естонський барон чи баронет, однорічник фон-Лямпе, чуючи лайку отця Василія, кожного разу здригався, зщулювався і посилено сопів носом. А то якось, не витримавши своєї лінії мовчазного сприймання всього, що навколо нього діялося, несподівано зашепотів до мене, коли ми поруч за клунею посилено обидва лущили горох, тут таки ним запихаючись, як виголоджені тварини:

- Яке то безкультур'я, Боже, яке безкультур'я у російських священиків!.. Наші пастори нічого подібного, ніколи собі б недозволили...

Сам фон-Лямпе належав до ісповідників лютеранської, отже, вільнодумної релігії, і вільно йому було критикувати (пошепки, правда) духовну особу іншої