Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Маленькі допитливі оченята, здається, так і просять… благають!..

Справді?! А може, їй всього лише здається?..

Як раптом Ганна Михайлівна здогадалася:

– Стривай-но, стривай… Ти що, хочеш, аби твоїм ім’ям теж якусь київську вулицю назвали, так?

У маленьких оченятах на мить промайнуло явне розчарування. Однак негайно губи Спартака розтяглися в посмішці та пробурмотіли очікуване:

– Якщо чесно… то так, хочу. Дуже хочу!.. Тоді б і мій тато Андрій не казав би, що ніякого толку з мене не буде, і дядьки Льоня й Рафка припинили би з мене кепкувати. І навіть бабуся Гапка сказала би, що «панська дитина» теж на щось-таки придатна, окрім як бути егоїстом. Хоча… Я вже казав, що люблю пісні Висоцького. А раптом зі мною станеться так, як він співає?

И хоть я во все светлое верил –

Например, в наш советский народ, –

Не поставят мне памятник в сквере

Где-нибудь у Петровских ворот.

Но я не жалею!

У Ганни Михайлівни відлягло від серця. Бо хоч яким дивакуватим може видатися цей, поза сумнівом, неординарний хлопчик, але рухає їм всього лише тривіальне бажання прославитися, а не дізнатися щось про Бабин Яр та Куренівську трагедію. І це добре. Дуже добре!..

– От що скажу тобі, Спартаку, – з полегшенням посміхаючись, вона скуйовдила русяве волосся на його тім’ячку. – Ми тут розмовляємо зовсім випадково, але ти спромігся вразити мене знаннями й інтересами, абсолютно нехарактерними для другокласника. Ти поки що занадто малий, аби можна було судити про твій потенціал. Можливо, це все у тебе поступово зійде нанівець… Однак якщо й надалі ростимеш таким розумником, то не виключаю, що якусь вулицю твоїм ім’ям і справді назвуть.

– Дякую, Ганно Михайлівно! Спасибі вам велике, дуже приємно чути такі слова від вчительки моєї мами Гаті. Але зараз я піду до класу, можна?

– Невже тобі набридло зі мною розмовляти?

– Зовсім ні, просто гляньте о-о-он туди.

Літня вчителька позирнула в напрямі, вказаному хлопчиком, але нічого цікавого, окрім паркетної підлоги, натертої густо-помаранчевою мастикою, не побачила. Тоді Спартак поспішив пояснити:

– Сьогодні сонячно. Верхня частина оцих дверей засклена прозорою шибкою, на підлогу падає чіткий блік. Бачите, він вже торкнувся о-о-он тієї паркетинки, значно темнішої від решти? Це означає, що велика перерва закінчується, зараз буде дзвінок на урок, всі ломануться до класу і…

Шалено задзеленчав дзвінок. З дикими скрикуваннями, виттям і виском всі другокласники одночасно рвонулися до дверей своєї класної кімнати.

– Ну от, не встиг, – розчаровано зітхнув хлопчик. – Будьте уважні, Ганно Михайлівно, в ясний день стежте за сонячними бліками на паркеті, це немов сонячний годинник. А я все ж таки піду, у нас там арифметика.

– Звісно, звісно! Поспішай.

– Та я встигну, не переймайтеся. Не тільки ви неуважні, але й наші хлопці також: Олександра Павлівна як пішла з класу на початку перерви, так досі не повернулася. Отож можна заходити спокійно, без цих криків.

– І все ти помічаєш! – здивувалася «русачка». – Тобі це не важко?

– Знаєте, після того як я припинив боятися…

Однак що хотів сказати Спартак, так і лишилося невідомим. Наприкінці коридора зі сходів виринула Олександра Павлівна, тож хлопець мовив тихо:

– Ну все, вибачте, от тепер і справді не можна баритися. До побачення. Було дуже приємно поговорити з вами.

Натовп другокласників саме прорвався крізь двері. Спартак кивнув на прощання літній вчительці та зі спокійною величчю, немов директор школи, увійшов до класу, за ним послідувала Олександра Павлівна. Ганна Михайлівна проводила їх здивованим поглядом і також попрямувала коридором до сходів.

Цех експедиції періодичних видань, Призалізничний поштамт, Київ, 22 листопада 1971 року

– Ну що ж, Володю, як бачиш, робота сортувальника є такою простою, що впоратися з нею може навіть сцикливий бендерівський кугут, який щойно виповз рачки з карпатського лісу і…

Мабуть, начальник цеху вважав, що цей жарт має неабияк прикрасити інструктаж. Однак в очах новачка спалахнула така відверта ненависть, що літній чоловік від несподіванки мало не прикусив язика. Новачок між тим проскреготав, карбуючи кожне слово:

– Ну скільки можна повторювати всім і кожному, що до будь-яких антирадянських угруповань я не маю жодного стосунку?!

– Та ла-а-адно тобі! Охолонь, – начальник цеху замахав руками, немовби відганяючи від себе надокучливу муху, а може, й нечисту силу, хтозна. – Ти, здається, зовсім жартів не розумієш.

– На вас би я глянув, якби вас отак… все життя… як мене!..

Голос новачка аж тремтів від внутрішньої напруги, тому начальник цеху спитав тепер уже якось обережно:

– Що, отак-от просто все життя?..

– А ви як думали…

Начальник цеху прикрив на мить рот кулаком, нерозбірливо мугикнув, потім делікатно кахикнув і продовжив звичайним побутовим тоном:

– Ну гаразд, чорт із тобою! Зрештою, тебе мали ґрунтовно перевірити при прийомі на роботу в наш поштамт. Мусиш сам розуміти, до чого важливою є наше підприємство в плані інтересу різних там шпигунів, нишпорок та інших агентів світового імперіалізму. Хто яку кореспонденцію отримує, а також від кого. Зокрема, і хто що з періодики передплачує. А це, Володю, коло інтересів!.. Отак от.

– Я розумію, – підтвердив він тихим, але тепер вже рівним голосом.

– А якщо розумієш, то давай-но перейдемо до структури й головних принципів заповнення форм. Згідно з посадовою інструкцією, найчастіше тобі доведеться мати справи з формами СП-34, СП-35 та СП-36. Однак це все похідне. Найважливішою серед усіх є зовсім інша форма – СП-14. Це, Володю, те, що зветься сортувальною таблицею. І для тебе це – основа основ, можна сказати. Ось вона…

Начальник цеху поклав перед новачком пустографку.

– Так само важливою, хоча й не настільки, як сортувальна таблиця СП-14, є інша форма – СП-33, так звана накладна. Ось і вона…

Начальник цеху поклав нову пустографку поверх попередньої і пояснив:

– Якщо ти в накладній маху даси, тоді, Володю… Тоді мені тебе шкода, бо з тобою таке зроблять, що… А-а-а, давай-но краще не будемо про це! Давай краще сподіватися, що ти не припускатимешся помилок у накладній ніколи за час майбутньої роботи у нас. Ти, до речі, як?..

– Що «як»? Що саме?..

– Тс-с-с, не кип’ятися, немов той чайник. Надовго у нас тут вирішив прилаштуватися чи як інші – посидиш, посидиш та й підеш?..

– Наступного року знов поступатиму, – пробурмотів новачок, – отож лишуся працювати, тільки якщо вступні іспити провалю. А так…

– А-а-а… Ну зрозуміло, зрозуміло все з тобою. Ну що ж, доживемо до наступного року, тоді й побачимо. А поки що давай-но займемося сортувальною таблицею. Почнемо от із цієї графи…

Володя спробував зосередитися на структурі та нюансах