Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…За що це йому?! От за що, справді?.. Й найголовніше – коли інші припинять знущатися з нього, знов і знов необґрунтовано зараховуючи до лав ворогів Радянської Вітчизни?!
Здавалося б, вистачить і того, що через слабкість, яку батько свого часу виявив на допиті в СМЕРШі, в рідному селі його дражнили «бандерою», що довго відмовлялися приймати в піонери, а згодом і в комсомол. Не надто допомагало навіть те, що затурканий школяр Вовка готовий був зі шкури вилізти, немов та змія під час линяння, аби тільки довести: я такий самий, як і решта!.. я нормальний!.. припиніть же мене третирувати…
Ще кілька місяців тому Володі здавалося, що коли продзвенів останній в його житті шкільний дзвінок, весь цей жах нарешті скінчився. Але ж ні, ні, ще раз ні! Сто разів ні! З Вищої школи міліції, куди він намагався подати документи, юнака вигнали мало не в три шиї все через ту саму причину: абітурієнт Володимир Вікторович Медвідь буцімто є сином «бандерівця»… Жодних пояснень ніхто не став слухати. Відповідь (скоріше навіть ганебний вирок) був однозначним:
– Такі, як ти, нам не потрібні. Пішов звідси геть! Забирайся!
Звісно, спроб добитися правди він не полишив попри те, що й надалі чув:
– А хто тебе знає, правду ти говориш про батька чи ні?.. Він свій строк у таборах відмотав, отже – сидів недарма. Отже, винний! Та у нас невинних і не саджають… А тому батько твій – фрицьовський підлабузник і бандерівець, ти – син бандерівця. То чого ж ти хочеш?..
Зрештою наполегливість молодого чоловіка таки принесла плоди: його направили працювати на київський Призалізничний поштамт. Саме по собі це було дуже добре: кадри тут перевіряли з неабиякою прискіпливістю – мало не «під мікроскопом». А тому, в залежності від продемонстрованих успіхів, керівництво Вищої школи міліції могло й перемінити свою точку зору, прийняти у Володі документи і допустити до іспитів.
Могло б допустити, так…
Але могло б і не допустити знов!
А тому він збирався вжити додаткових заходів для поліпшення власного іміджу. Найпростіше було б записатися до лав Добровільної народної дружини і проявити себе як добровільний помічник правоохоронних органів. Але якщо вчинити ще більш радикально і…
Якщо влаштуватися на роботу безпосередньо до міліції – як на це подивляться в керівництві ВШМ?! Так, було б непогано… Щоправда, туди беруть лише тих, хто відслужив в армії: досвід, дисципліна і таке інше.
Але можна ж і не в штаті працювати…
– Агов, Володю, ти мене слухаєш чи ні?
– Слухаю уважно, авжеж.
– Тоді скажи, про що я зараз розповідав?
– Ми щойно завершили з формою СП-33.
– Хм-м-м, вірно… А ти не такий простий, яким здаєшся. Ну гаразд, продовжимо. Отже, слухай сюди…
Із зосередженим виглядом юнак придивився до чергової таблиці. Тепер він точно знав, що робити: потрібно за будь-яку ціну зробитися позаштатним працівником міліції – це саме те, що треба! Тоді вступ до ВШМ йому гарантований, і отримати профільну освіту не завадить вже ніщо!..
Селище Приморське неподалік Жданова, кінець листопада 1971 року
Ольга сиділа на грубо сколоченому ослінчику і зачарованим поглядом, з легенькою посмішкою на вустах дивилася в радіоприймач, звідки линула чарівна мелодійна пісня:
Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари?
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
Може, десь у лісах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
І мене зчарувала?
Ждан завмер поруч з матір’ю, розуміючи, що в такі моменти її краще не чіпати. Та він і сам з непередаваним задоволенням слухав ці чудові слова:
Червону руту
Не шукай вечорами –
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір!
Бо твоя врода –
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.
А далі…
А далі починався другий куплет, від якого мама відверто плакала.
Плакала мовчки, але рясно – бо згадувала покійного тата, якого Ждан навіть не бачив жодного разу:
Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії…
– Мамо, та не плачте ж ви! Не треба, – благав Ольгу син, спостерігаючи, як з куточків її очей сповзають по щоках сльози.
– Я не плачу, Жданчику, хороший мій, – відповідала на те жінка, як і зазвичай в подібні моменти, – це моє кохання плаче за твоїм татом, отак.
– Мамо, та я теж татка нашого люблю. Так, люблю, хоча й не бачив його ніколи в житті! Але ж я не плачу при цьому…
– Ото й добре, що не плачеш, синочку. Ти ж у мене справжнім чоловіком ростеш, весь у нього, в Олеженька мого коханого! Ти й не мусиш плакати. Виростай твердим, дужим, міцним. І неодмінно з палким серцем! А як виростеш, так і проживеш подальше життя.
– Я-то виросту і стану міцним, – відповідав хлопець. – Але ж якщо ви припинете плакати, то…
– Що саме?..
– То мені буде легше вирости таким, яким ви мрієте мене бачити.
– Але ж пісня яка, Жданчику, пісня яка!..
Ольга знесилено заплющувала очі, при цьому з-під їхніх повік продовжували котитися сльози.
– Чую її й уявляю татка твого в лісі. Як він там разом з товаришами переховується, не червону руту шукаючи, а для нас із тобою, синочку мій, свободу здобуваючи.
– Але ж хіба пісня про це?! – дивувався Ждан. – Адже там, в пісні червону руту дівчина шукає.
– Але ж пісня про ліси, про гори… про Карпати!..
– Там нема про те, що про Карпати.
– А я все одно знаю своє, синочку мій. Пробач вже мені ту слабкість.
І обіймаючи хлопця, плакала далі вже мовчки.
Обласне управління КДБ у Львівській обасті, вул. Дзержинського, № 55, грудень 1971 року
– То як накажете розуміти вашу пасивність, дорогі товариші?! – кип’ятився товариш Тильний. – Чого ми тут чекаємо, дозвольте дізнатися?! Може, нової й настільки ж гучної справи, якою свого часу стало люте вбивство несамовитими бандерівцями письменника Ярослава Галана?! Ми цього чекаємо, так?
– Та-а-ак… Галана того ще коли вбили, – ризикнув зауважити хтось з місця. Реакція товариша майора була миттєвою й жорсткою:
– А ви мені на давність років не кивайте! Не можна ставитися до виконання своїх обов’язків настільки безвідповідально, щоб якісь там дикі гуцули знов спустилися з гір, як це сталося в сорок дев’ятому році, та й знов зарубали клятою своєю
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.