Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

надія, ніж лихе володіння». А чи повністю зрозуміли значення цього мудрого вислову я і ти, мій читачу? Чи не віддаємо ми перевагу, як добрі Санчо, іншій крилатій фразі: «Ліпше синиця в руках, ніж журавель у небі?» Чи не забуваємо сьогодні й завжди: надія створює те, що володіння вбиває? Готуючись до своєї останньої години, ми повинні накопичити багатство надій, бо з ними буде ліпше, аніж зі спогадами, увійти у вічність. Нехай наше життя буде безперервною Страсною суботою.

Дон Кіхот мав усі підстави розгніватися, побачивши, що Санчо, спонукуваний своїми плотськими інтересами, попросив, аби він призначив йому платню, так ніби тому було мало супроводжувати його й служити йому на шляхах його слави: і він відмовився від його послуг як зброєносця. І, перед перспективою бути відкинутим, знову спалахнула яскравим полум’ям віра бідолашного Санчо, бо «небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила; він-бо гадав, що пан без нього не поїде ніяким світом».

Цю розмову урвав бакаляр Карраско, який прийшов привітати Дон Кіхота й запропонувати себе йому в зброєносці… яка нечестива пропозиція! Почувши її, Санчо так схвилювався, що аж сльози набігли йому на очі, й він заприсягнувся у вірності своєму пану.

Невже ти й справді думав, бідолашний Санчо, що ти зможеш далі жити без твого пана? Адже ти належиш уже не собі самому: ти належиш йому. Ти також тепер мандруєш світом, закоханий у Дульсінею Тобоську, хоч ти цього не знаєш і про це не здогадуєшся.

Не бракуватиме тих, хто докорятиме Дон Кіхотові за те, що він знову вихопив Санчо з його спокійного, напівсонного життя і з його нехитрої праці, примусивши покинути жінку й дітей та податися на пошуки сумнівних пригод; чимало знайдеться боягузливих сердець, що мислитимуть саме так. Але ми то знаємо, що, після того як Санчо скуштував свого нового життя, він уже не хотів повертатися до іншого, й, попри вагання та спотикання його віри, йому захмарилося небо і впали крила його душі, коли він усвідомив, що його пан і володар може відмовитися від його послуг.

Існують боязкі душі, які вважають, що ліпше бути щасливою свинею, аніж нещасною людиною, і ми можемо тільки оплакати їхнє святе невігластво. Але той, хто відчув смак людськості, завжди, навіть на самому дні нещастя, віддасть перевагу їй перед ситістю свині. Тож треба будити дух своїх ближніх, розворушувати їхні мізки й виконувати свій обов’язок милосердя, розбуджуючи сплячих, коли до них наближається небезпека або коли їм випадає нагода помилуватися чимось прекрасним. Треба тривожити душі людей і наповнювати їх могутніми бажаннями, навіть знаючи, що вони ніколи не зможуть досягти бажаного. Треба вихопити Санчо з дому, розлучити його з дружиною та дітьми й домогтися, щоби він виїхав у світ на пошуки пригод: треба зробити його чоловіком. Існує спокій глибокий, змістовний, інтимний, і цього спокою можна досягти, лише відмовившись від видимого спокою життя домашнього та сільського; тривога ангела в тисячу разів приємніша, ніж безтурботність тварини. І не тільки тривога, а й навіть страждання, оте «тяжке і приємне мучеництво», про яке нам розповідає у своїй «Книзі життя» (XX, 8) Тереза Ісусова.

Що ми маємо на увазі, коли говоримо про «святе невігластво»? Невігластво не є й не може бути святим. Хіба можна заздрити безтурботному спокою людини, яка ніколи не проникала поглядом до найвищих містерій, ніколи нічого не бачила поза життям і смертю? Так, я знаю слова з добре відомої пісні: «Яка гарна подушка — катехизис; сину мій, засни на ній і прямо з ліжка на небо підеш». О, порода боягузів, хворих на найбільше у світі боягузтво — боягузтво моральне, яке боїться кинути виклик найчорнішій пітьмі!

Подумай, Санчо: якби всі ті, що заздрять, на словах принаймні, тому спокою, яким ти втішався до того, як твій пан вихопив тебе з твого дому, знали, що таке боротьба за віру, то, повір мені, вони б тобі не докоряли за твою сліпу й непохитну віру. Моє тіло живе тільки тому, що кожну мить воно бореться проти смерті, і моя душа живе тільки тому, що й вона воює проти смерті в кожну мить свого існування. Діючи так, ми приходимо до нового ствердження, побудованого на руїнах того, яке обвалилося під натиском логіки: так поступово нагромаджуються руїни всіх колишніх істин, й одного дня онуки наших онуків переможно підіймуться на вершину цієї височенної гори зруйнованих тверджень і проголосять кінцеве й остаточне твердження, створивши в такий спосіб передумови для безсмертя людини.

Отже, недаремно віддавав Санчо всі свої труди, терпів нужду, нестатки й усілякі випробування, такі, наприклад, як підкидання його на ковдрі, бо за все це він одержував дуже високу плату — він оновлювався й донкіхотизувався поруч із Дон Кіхотом; і в кінцевому підсумку перетворився з брутального й нікому не відомого Санчо Панси в безсмертного зброєносця безсмертного Дон Кіхота з Ламанчі — і то назавжди. Тож його очі набігли слізьми, і він пообіцяв вірно служити своєму панові.

І «через три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх — той жінку, а сей клюшницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакаляра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса».

Розділ VIII

Де оповідається про те, що приключилось Дон Кіхотові, коли їхав він до своєї володарки Дульсінеї Тобоської

Дорогою Дон Кіхот став розповідати своєму джурі про Герострата та про бажання добути славу, яка була головною метою його героїзму. І Дон Кіхот не дозволив собі провалитися у глибини здорового глузду доброго Алонсо, відзначивши марноту слави, «що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом».

Я геній веселий, для слави відкритий,

З країни осяяних сонцем сердець,

А ти найбільший поет у світі…

Й обидва ми бачимо світу кінець,

— каже Саґрамор у поемі Еуженіо де Кастро[71].

Під час цієї третьої й останньої виправи Дон Кіхота ми бачимо, як він поступово провалюється у глибини свого здорового глузду, поки не потопає в ньому внаслідок своєї вельми прикметної смерті.

Схвильований словами свого пана і переконаний у тому, що слава святих набагато переважає славу героїв, Санчо став розповідати Дон Кіхотові про те, наскільки легше добутися до слави, коли тебе зараховують