Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

– Так дідуся її привезли учора ввечері, вона бідненька весь вечір тут сиділа, – крізь сон доносяться до моєї свідомості незнайомий жіночий голос.

– Варто було мені на один день відпроситися, взяти відгул, як у вас НП сталася.

 Перемагаючи важкість повік, намагаюся розплющити очі. Не відразу вдається вирватися з кайданів важкого глибокого сну.

Поступово приходжу до тями, тру очі руками. Озираюся навколо і тільки тепер згадую всі трагічні події вчорашнього вечора.

Я вчора блукала деякий час темними нічними вулицями, поки ноги самі мене не привели назад, до лікарні. Прослизнувши непомітно всередину медичного закладу, я блискавично заснула на першій–ліпшій лавці. Ліки,  що мені дали випити вчора, подіяли заспокійливо. Та й втома збивала з ніг. Я проспала тут усю ніч.

Розплющую остаточно очі і бачу схилене наді мною обличчя молодої красивої жінки в халаті медичного працівника. Вона дивиться на мене, уважно роздивляючись.

– Доброго ранку, дитинко, – я чую доброзичливий голос незнайомки.

– Доброго, вибачте, що я тут заважаю вам, – намагаюся підібрати слова спросоння.

– Ти так турбуєшся про дідуся, що вирішила сторожити його? – мене якось одразу заспокоюють її добродушні прості слова.

– Він учора поступив до вас, я не знаю, як мені йому допомогти.

– Повір мені, так ти йому не допоможеш, навіть навпаки, можеш завдати шкоди. Давай домовимося, я не буду йому казати, де ти ночувала, щоб не засмучувати і не змушувати нервувати. А для нього зараз це життєво необхідно.

– Я не хочу його засмучувати, тому... – до мене не одразу доходить сенс почутого, і я зупиняюся на півслові. – Засмучувати? Йому краще? З ним можна спілкуватися?

– Можу тебе порадувати, ти не помиляєшся у своїх припущеннях. Він уже поснідав і зараз відпочиває. А от, якщо побачить тебе тут, замість занять у школі, то здоров'я йому це не додасть. Я правильно вважаю, що ти школярка? – вона уважно роздивляється і мене, і мій шкільний рюкзак.

– Та це не важливо, головне, щоб він одужав. Школу я надолужу, – з полегшенням я зітхаю. Школа для мене тепер, як щось далеке, другорядне. Йде мова про життя і смерть рідної людини. І думати про щось інше я не в змозі.

– Скажи мені, чому ти одна? Де інші дорослі родичі? – уже більш суворо звертається до мене Юлія. За цей час я встигла прочитати її ім'я на бейджику.

– У мене, крім дідуся, нікого немає. Батьки загинули вісім років тому, а бабуся померла, два роки як минуло. Дідусь поїхав учора на цвинтар, ось і результат. Перенервував там, сердечко підвело.

Зазвичай мені зустрічалися люди, які не особливо спонукали до відвертих розповідей про своє особисте життя. Але ця жінка була особливою. По–перше, вона була налаштована дуже благодушно, а по–друге, мені треба було якось виправдати своє перебування в лікарні вночі. А не розповівши історію своєї родини, це зробити було неможливо.

– Як тебе звати?

– Поліна. Поліна Царенко.

– Мене Юлія. Можеш звати мене Юля.

– Добре. Дякую вам. І за дідуся, і за все...

– Поліно, йдемо, тобі треба підкріпитися. У нас тут їдальня, – вона не залишає мене, показуючи шлях до місця, де можна підкріпитися. – Ти поки що снідай, а я маю по роботі відволіктися. Нікуди не йди. Чекай мене тут.

Їжа в горло не лізе. Не розрізняючи її смаку, докладаю немислимих зусиль, щоб проштовхнути в себе хоч мінімальну кількість. Голова паморочиться від усвідомлення, що дідусь пішов на поправку. Це так здорово. Хочеться стрибати від щастя. Більше мені нічого не треба. Тільки б допустили до нього, притиснутися б до нього і зазирнути в рідні очі.

Тепер каюся про свою вчорашню поведінку. Розкисла, як малявка нетямуща. Нюні розпустила. Дід ще ого–го. Фору нам усім дасть. Він у мене боєць.

Здалеку бачу Юлю. Вона розмовляє з кимось по телефону. Щось мені підказує, що йдеться про мене.

– Опікунство можуть анулювати, – вона вішає слухавку, і я, почувши уривок розмови, розумію, що інтуїція мене не підвела. Розумію, що мова  йшла про дідуся, який є моїм опікуном. Серце в п'яти опускається. Ось ще біда.

– Щось сталося? – із тривогою в голосі запитую Юлю.

– Усе дуже добре. Ти поїла?

– Поки дідуся не побачу, не можу спокійно ні їсти, ні пити. Шматок у горло не лізе.

– Буває. Він прокинувся і його можна провідати. Постарайся розмовляти тільки на нейтральні теми. Для нього небезпечні будь–які сильні емоції. Не навантажуй його інформацією, – лікар дає мені цінні напуття і підштовхує до входу в палату.

Його вже перемістили у звичайну палату, де крім нього перебувають ще інші пацієнти. У повітрі витає неприємний запах ліків і панує обстановка, притаманна лікарні. Головне, що я бачу обличчя своєї рідної людини. Нехай навіть вона ще слабка і бліда. Але він живий і в нього є всі шанси вибратися. Я притискаюся обличчям до його долоньки і заглядаю в очі. Бачу на його обличчі вимучену посмішку і посміхаюся у відповідь. Ми з ним розмовляємо очима.

– Дідусю, я тебе дуже люблю, – мені великих зусиль коштує себе стримувати і не пускати сльозу в його присутності. Тепер уже від радості.

– Поліно, чому ти не в школі? – важко дається йому кожне вимовлене слово. Проте можна розпізнати докір і строгість, звичні для стилю його спілкування зі мною, коли йдеться про школу.

– Та я відпросилася, щоб провідати тебе, – не одразу знаходжу гідну відповідь і вимовляю перше–ліпше на думку пояснення.

Мене рятує від подальших розпитувань лікар, який підійшов до нас із листом призначень. Я розумію, що моя присутність недоречна і залишаю лікарняну палату. Уже виходячи з палати, обертаюся, відчуваючи на собі погляд дідуся, стискаю кулачок, показую йому, щоб він тримався молодцем.

«Не підведи дідусь, у мене на тебе вся надія. Без тебе я пропаду» – мене не полишають тривожні думки про своє прийдешнє майбутнє.