Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут — штаб. На ганку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ганку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми — солдати «доблестної російської армії», мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам’ятати, що наша невільна «зрада» (?) батьківщині — це Божа на нас кара… На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози…

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

— Ой, пане капітане, хороша ти, людяна людино! Краще б тобі не підходити, та й не цілувати. Бо… несе з тебе спиртом, як із сороквідерної діжки, бо, значить, випивав ти й заїдав ти може в компанії з німецькими офіцерами — твоїми переможцями і може, цілу нічку випивав саме тоді, коли ми, знесилені й голодні, чаклували над місяцем та ясними зорями, даремно намагаючися їх на звичайні житні сухарики перетворити…

Лють, обурення й болюча образа несподіваними шляхами перетворюються у мене на… сміх, що вибухає слідом за обіймами капітана Орло.

— Ти чого смієшся? — вражений спитав капітан Орло.

— Та… це я так, пане капітане, — анекдота одного пригадав.

— А-а-а! — заспокоєно протягає капітан, і лізе далі цілуватися ще з одним-двома «братцамі-солдатамі».

На виході з села нам роздають по маленькій торбинці на двох — білих-білих, чудових коржиків (на кожного припало із чверть фунта, але яка то була несподівана радість!). Через п’ять хвилин ні в кого не лишилося й кришечки.

Почалися знову надійні, бадьоріші розмови про те, що такі торбинки роздаватимуть тричі на день, а, значить, жити можна…

Та ті надії дуже швидко розвіюються, як ранковий туман під палючим промінням травневого сонця бо йдемо безупинно галицькими лугами й степами годину, три, п’ять, десять, день ідемо, вечір, проходимо пишноцвітними селами (травень же в цвіту!), простягаємо жадібно руки до випадкових зустрічних селян — «води!», «хліба!», але відскакують од нас, як од зачумлених, і хутко ховаються за ворота, за тини, або ще здалека, побачивши цю довжелезну гадюку з спотворених, замурзаних людських постатей, що суне, здіймаючи навколо себе густі хмари задушливої куряви, — спритно звертають з дороги і зникають…

Заночовуємо голодні, спрагою палені, десь серед поля, потайки від конвоїрів обсмикуємо й жуємо колоски пшениці, що ще й не поналивалася, і заздро згадуємо Христа, що вмів навіть колосками скрутної хвилини прогодувати своїх учеників.

Другого дня — знову те саме.

Але вже без коржиків.

Тільки надвечір доплазували, і на команду «гальт»! (стій!) обрубками попадали коло залізничної станції Стрий. Тут метушня й гамір іще більші, як у тому селі, де ми вперше після фронту заночували були. Кипить-клекотить людське муравлище, клацають об брук густо підковані солдатські чоботи, брязкотить зброя, лунають вигуки усіма мовами всіх народностей картатої Австро-Угорщини, іржать по вагонах невпокійні коні.

Несподівано до свідомости доходить радісна звістка, що блискавкою облітає всі наші напівмертві людські купи:

— Зараз роздадуть вечерю!

Роздали по банці консервів на двох, без хліба. А консерви з м’яса і чомусь зовсім несолоні.

А потім навантажували — геть-геть аж за північ, — у сірі вагони, де зовні красуються того самого змісту написи, що й у нас: «6 пфердів (коней), 36 ман (людей)». Дарма, що вагони і менші й нижчі за просторі російські теплушки (там же 8 і 40), нас набивають сюди не по 36, а по 72 і по 75 чоловіка, садовлять по два озброєних вартових із кожного боку вагона, і ми рушаємо в невідоме.

Ідемо ніч, їдемо день, проїздимо задушливі підкарпатські тунелі, коли з ясного дня в вагонах раптом робиться ніч, коли у всі щілини вагонів просотується отруйна хмара вугле-кисню з паровоза і ми, і так безсилі в задусі, в пекельній спеці, остаточно чманіємо…

Ідемо ще ніч і день. Без ніяких натяків на їжу. На станціях довгі зупинки, наші вагони щільно з обох боків зачиняють, вартові замикають нас, а самі десь ідуть — може снідати, може обідати, може вечеряти.

Коли поїзд рушає, вартові відсовують двері вагона з кожного боку рівно стільки, щоб лише їм умоститися, спустивши вниз ноги, і всі наші благання пустити до нашого вагона більше повітря, розбиваються, як об нечутливу, байдужу кам’яну стіну.

Вартові мовчать, або байдужісінько наспівують, дикої мадярської, ще предковічної степової пісні, і для них — немає нас на світі. Правда, їм часто, дуже часто доводиться доступатися своїм місцем, щоб дати змогу кожному з нас, виставивши з вагона оголений зад, оддавати данину природі… Не в кожного з цим виходить гаразд, вагон забруднюється, повітря ще більше отруюється, вартові, загинаючи ще соковитішу за російську лайку — «Басса Мега іштем…» (у Бога, значить), примушують старанно витирати, дбайливо підстеляють під себе клапоть газети «Песті Хірляп» (Будапештський Вісник), а через хвилину їх знову просять посунутися, бо прийшла черга іншому…

Дивне вражіння, здається мені, повинне було скластися у підкарпатського, закарпатського, а далі й угорського населення, що працювало ж тоді подекуди на полях, — дивне вражіння про те російське військо, везене в довгих-довгих, один-з а-одним, безнастанних ешелонах, про те російське військо, що так кумедно показує свої обличчя…

На станціях, на мертвотно-довгих зупинках, коли вагони щільно замкнені, люди мліють, люди задихаються в смороді, бо природа не хоче визнавати неймовірно диких наказів начальства. Важко було визначити настрій цієї напівзаконсервованої людської маси в вагоні. Проте, ні скарг, ні проявів гострого обурення, аж ніяк не спостерігалося. Тільки в одному куточку вагона, поблизу коло мене, мимохіть підслухав я, ведену тихцем, розмову, може напіввимріяну вкрай розладнаною психікою розмовців:

…І їхав отакий самий ешелон, і душилися люди, а він (вартовий), як звірюка — зовсім надвір оправитися не дає… Тоді зговорилися парні з дужчих, та й зарізали обох конвоїрів темної ночі і трупи в степу повикидали, а самі