Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

— …Тільки ж як довідалося про це їхнє начальство, висадили ввесь ешелон на якійсь станції, та кожного п’ятого й порозстрілювали… Так то…

Вони говорили, озираючись на всі боки, боязко прислухаючись, чи не чує тієї розмови який вартовий, забуваючи, засліплені, що хоч би й почув який, то нічого не второпав би з незнаної йому, чужої мови…

Третього дня ранком приїхали на станцію Дебрецен, де вперше широко розчинили двері вагонів і наказали вилазити.

Дебрецен — це велике повітове місто в Угорщині, де населення більше за сто тисяч чоловіка, де зосереджено бавовняну, млинарську й хемічну промисловість. Та ще працювала колись у степу, під самим Дебреценом, велика цегельня, що стоїть тепер пусткою, і що їй так багато судилося відіграти в нашій долі. Але про це — далі.

А тпер — про те, що на станції Дебрецен нам, нарешті, роздали по шматочку хліба й по ополонику чудового картопляного супу, вареного навіть із м’ясом.

Правда, ополонички були, як на наші зголоднілі шлунки, мікроскопічно малі, але вся наша очманіла маса відразу якось одродилася, пожвавішала, загомоніла, подекуди навіть почала сипати веселими солдатськими дотепами.

А потім почалися нові муки.

Дебрецен — місто велике, з безліччю вулиць і вуличок, З безліччю завулків і закалабків. І от, починаючи десь із дев’ятої години ранку, після того, як ми, поснідавши, трохи розім’яли свої задублі члени, нас вишикували в безкраю лаву, по четверо вряд і повели через місто. Даремно здавалося спочатку нам, що перейдемо десь якоюсь однією вулицею через місто і, нарешті, нам таки дадуть десь чи відпочити, чи приставлять до якоїсь роботи… Даремно!

До пізнього вечора, не зупиняючись ні на хвилину, нас водили по тому сім раз клятому Дебрецену, по всіх його проспектах, вулицях, завулках і закалабках, під музику — переможну, бравурну музику, де не останню ролю відігравав гучний барабан, — водили на показ населенню… Може це на те, щоб підвищити патріотичні настрої угорського міщанства, може на те, щоб запаморочити голови десяткам тисяч населення, з якого ще не раз і не два доведеться черпати «поповнення» на фронт, запаморочити голови блискучими перемогами, показом такої незчисленної маси полоненого російського війська…

А була з нас таки добра маса. Я ані трохи не помилюся, що того дня на станції Дебрецен із кількох ешелонів зібрали нас понад п’ять тисяч чоловіка. І коли цю масу провести за день по кілька разів тими самими вулицями, видаючи за все нові й нові лави розтрощених російських армій, то вражіння буде справді надзвичайне.

Угорське червневе сонце — немилосердне сонце. Нестерпучо пече спрага, очі сліпить брудний піт, крізь розпалені чоботи проступаючи, чавкотять мокрі онучі.

— Пити, ой, пити, питоньки…

Але ще немилосердніші наші провідники — мадярські гусари в червоних штанях.

Проходимо через якийсь майдан із смоком артезіянської криниці. Коло смока працює дівчина — струнка, сіроока, в неї волосся, як витіпаний на терлиці льон, неслухняно пробивається крізь прозору, газову хустинку, у неї високо позакачувані рукавчатка кохточки. Її гнучкий стан щільно облягає такий симпатичний, картатенький сарафан.

Але що нам до її добрих очей, до її льонового волосся, до симпатичного сарафана на гнучкому стані, коли її милі ручки добувають із-під землі такі благословенні, життєдайні, прозорі струмки води!

Коли наближаємося до дівчини, кілька чоловіка відразу кидається з простягнутими казанками, дівчина охоче відставляє своє недолите відро й простягає руку по перший казанок, щоби сповнити його сцілющою рідиною…

Але в ту саму мить підлітає до неї начальник конвою — маленький і молоденький — безвусе хлоп’я ще — ляйтенант, брутально вихоплює з рук дівчинки казанка, кидає його геть на брук майдану, хапає недолите водою дівчинине відро, з несамовитою люттю гакає його об землю, а потім, як розбундючений півник, вихрить їй перед очима стуленими кулаками і отруює повітря майстерною мадярською лайкою…

Нам захоплює дух. З обурення, від пекельної спраги, від жалю за дівчиною, від сорому за цього юнака, одягненого в офіцерську уніформу, ряди наші розладналися, ми мимохіть зупинилися, збившися в купу.

Я озирнувся навколо. Так, і вони всі, оці нещасні пасинки долі, випадкові бранці часів великого божевілля, іменованого світовою війною, і вони всі ось зараз, у цю мить думають те саме, що опанувало непереможно всю мою істоту:

— Ударить… ударить, звірюка, дівчину!.. А нехай тільки наважиться!..

І здавалося мені, що з молодого і малого мадярського ляйтенанта клоччя не лишилося б, коли б довів він до краю свої очевидні наміри — фізично покарати випадкову нашу прихильницю, людину, яка відчула в нас замучених людей і, заохочувана високими, людяними почуттями, прагнула допомогти цим нещасним…

Але він не наважився. Угледівши, що наші лави збилися, він миттю перекинув свою лють на нас, і за хвилину ми вже знов виміряли неслухняними ногами розпалений брук мадярського міста Дебрецена, в якому понад сто тисяч чоловіка населення, в якому так багато, ой, багато! — завулків та закалабків!..

Я ще кілька разів обернувся в той бік, де лишилася стояти непорушно — так само, як стояла вона ввесь час, гордо підвівши вгору голову й презирливо, сміливо, не зморгнувши, дивилася в вічі розлюченому когутикові в офіцерському вбранні, ця краща представниця угорського суспільства.

Благословенна будь ти, дівчино-угорко! Я знаю, я глибоко вірю, що коли нареченого твого лиха доля кинула десь у полум’я світової пожежі, він вернеться до тебе неушкоджений, я знаю, що виховаєш ти діток своїх так, щоб вони все життя соромилися всього, хоч найменше подібного до вибриків отого зарозумілого, дурнуватого земляка твого в уніформі ляйтенанта!

Спасибі тобі, молоде серце, за твої добрі наміри — тобі не пощастило полегшити муки фізичні жодній з оцих тисяч сірих, замучених людських істот, але своїми добрими намірами ти, неначе подихом весняного легенького вітерця, обвіяла запалені обличчя сотень, що бачили твій людяно-героїчний вчинок, ти багатьом із нас вернула втрачувану віру в те, що й твій народ має не тільки червоноштанних гусарів та пришелепуватих міщан, що он зловтішаються з нас, засіявши рясно пішоходи великого міста Дебрецена.

— Спасибі тобі!

Я бачив, як у Києві проводили вулицями полонених твоїх земляків, і бачив, якою жалісливістю до них палали погляди щонайменше трьох четвертин усіх, хто випадково зустрічав їх, проходячи пішоходами і коли й зупиняючись, то тільки для того, щоб скрушно похитати головами й співчутливо вимовити:

— За що народ мучать?..

Я бачив це на власні очі й хотів уже був приставати до думки очманілої воєнщини своєї,