Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

був у чорному щільно застебнутому пальті, з-під якого виднілися штани у чорну і сіру смужки. Обличчя чоловіка теж нічим не вирізнялося, тому я не можу вказати на якісь особливі риси чи характерний вираз. Коли він наблизився, його обличчя не виражало жодних емоцій, ніби на ньому була майстерно виліплена маска. Вони пройшли повз мене, і, на моє величезне здивування, я почула голос брата, який звертався до мене, хоч вуста його не ворушилися, а очі дивилися у геть інший бік. Я не в змозі описати той голос, хоч він знайомий мені з дитинства, але слова, що долинали до моїх вух, наче змішалися з шумом води та плюскотом гірського потічка. Він сказав: «Я не можу залишитися», і тієї ж миті загуркотів грім, небо і земля немов зіштовхнулися, і світ перетворився на чорну порожнечу, якій немає кінця-краю. Коли мій брат проходив повз мене, я побачила руку, що тримала і наче вела його, і в якусь жахливу хвилю я усвідомила, що вона була якась безформна, немов багато років гнила в землі. Її плоть, що відшарувалася від кісток, звисала сухими покрученими пасмугами; пальці, які обхопили руку мого брата, втратили чіткі обриси й скидалися на пазурі, а один палець без фаланги, що давно вже відгнила, нагадував неотесаний обрубок. Прийшовши до тями, я побачила, що брат і його супутник виходять в он ті ворота. Я підхопилася і якусь мить стояла як укопана, а тоді мене наче окропом обдало, і я кинулася услід за братом, бо знала, що ніяке жахіття мене не зупинить, я мушу його врятувати, хай хоч саме пекло повстане проти мене. Вискочивши на тротуар, я помітила дві знайомі постаті, що протовплювалися крізь юрбу. Я перебігла дорогу й побачила, як вони завернули за ріг вулиці. Діставшись туди, я марно оглядалася навсібіч — мого брата і його дивного поводиря мов вітром звіяло. Я вгледіла тільки двох джентльменів поважного віку, що йшли попід руку, та хлопчика-газетяра, який жваво крокував вулицею, щось насвистуючи. Якусь мить я стояла, заціпенівши від жаху, а тоді, похнюпивши голову, повернулася на те місце, де ви мене зустріли. Тепер ви, сер, розумієте моє горе? Ох, скажіть, що трапилося з моїм братом, бо відчуваю, що скоро збожеволію.

Містер Філіпс, надзвичайно терпляче вислухавши історію, якийсь час вагався, перш ніж відповісти:

— Шановна леді, — врешті озвався він, — ваш випадок зацікавив мене не лише як людину, але і як науковця. Як людина, не позбавлена почуттів, я безмежно вам співчуваю. Схоже, вас до глибини душі вразило побачене чи радше те, що ви буцімто побачили. Як науковець, я вважаю своїм обов'язком сказати вам правду, яка окрім того, що розкриє вам очі, повинна вас втішити. Будь ласка, чи не могли б ви описати свого брата?

— Звісно, — охоче погодилася юна леді. — Я можу дуже точно його описати. Мій брат досить молодий на вигляд. В нього бліда шкіра, коротенькі темні бакенбарди, а ще він носить окуляри. У нього доволі боязкий, мало не переляканий вираз обличчя, і він завжди нервово озирається по сторонах. Спробуйте пригадати! Ви точно колись його бачили. Мені здається, ви частий habitué[40] цього чарівного кварталу. Ви могли перетнутися з ним минулої суботи. Я можу помилятися, стверджуючи, що він завернув за ріг тієї вулички. Можливо, він пішов далі, і ви могли з ним зустрітися. Ох, скажіть мені, сер, чи ви його часом не бачили?

— Боюся, коли я йду вулицею, то не помічаю багатьох речей, — мовив Філіпс, який не помітив би навіть рідної матері, якби вона пройшла за крок від нього, — але ви чудово описали свого брата. А тепер можете описати того, хто, як ви кажете, тримав вашого брата за руку?

— Не можу. Кажу ж вам, його лице було геть позбавлене виразності чи якихось характерних рис. Воно було схоже на маску.

— Правильно, ви не в змозі описати те, чого взагалі не було. Думаю, ви самі вже зрозуміли, що стали жертвою галюцинації. Ви очікували побачити свого брата і були стривожені через те, що він усе не йшов, і саме тоді ваш мозок запрацював на підсвідомому рівні, і ви побачили всього лише проекцію своїх хворобливих думок — образ вашого брата, якого насправді не було поруч, і страх, що втілився в постаті, яку ви не можете описати. Поза сумнівом, щось завадило вашому братові зустрітися з вами, як завжди. Гадаю, через кілька днів ви отримаєте від нього звістку.

Молода жінка пильно подивилася на містера Філіпса, і якоїсь миті тому, здалося, що у неї в очах спалахнула радість, та потім її обличчя спохмурніло від категоричних висновків науковця, яких він так упевнено дійшов.

— Ах, — зітхнула вона, — ви нічого не розумієте. Я не сумніваюся в тому, що все це було насправді. До того ж я переживала й не такі жахіття. Я визнаю силу ваших переконань, але жінки володіють інтуїцією, яка їх ніколи не підводить. Повірте, то не істерія в мені промовляє. Помацайте мій пульс — він доволі рівний.

Юна леді граційним жестом простягнула Філіпсу свою руку і глянула так, що цей погляд полонив Філіпса проти його волі. Він торкнувся тонкої, теплої на дотик, білосніжної руки і, дещо зніяковіло приклавши пальці до вени, розчулився від тої любові й горя, що мерехтіли в очах дівчини.

— Що ж, — сказав він, відпустивши її зап'ястя, — з вами й справді все гаразд. Але ж ви повинні розуміти, що в живих людей не можуть бути руки небіжчиків. Такого просто не буває. Звісно ж, я можу припустити, що ви бачили свого брата у супроводі незнайомого джентльмена; вони кудись поспішали, через що брат не зміг залишитися з вами. А стосовно руки, можливо, тому чоловікові випадково відстрелили пальця, чи щось на кшталт цього.

Молода жінка сумно похитала головою.

— Бачу, ви — раціоналіст до самих кісток, — мовила вона. — Хіба ви не чули, що я й не такі жахіття переживала? Я теж колись до всього ставилася скептично, але після одного випадку я більше не можу піддавати все сумнівам.

— Міс, — сказав містер Філіпс, — ніщо не зможе змусити мене зректися своєї віри. Я ніколи не повірю, що два плюс два дорівнює п'ять, так само як ніколи не визнаю існування двосторонніх трикутників.

— Не будьте таким категоричним, — попросила молода жінка. — Ліпше скажіть,