Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

- Загалом, конструкція всім зрозуміла і на цьому нарада закінчена якщо у вас немає запитань, - сказав Макс, а всі закивали головами і почали підійматися.

Я з полегшенням видихнула. Ця нарада тривала цілих десять хвилин, а в мене відчуття що цілу вічність. Все так нудно. Якісь схеми, дизайни, ландшафти і все тому подібне здавалося іншою взагалі стороною життя і точно не моєю.

Я піднялася коли всі вже нарешті вийшли.

- Знаю, нарада була короткою у батька вони достатньо довші...

- Якщо у Георгія вони справді довші, то я більше ніколи сюди не приїду, - сказала я закотивши очі і випрямляючи спину.

Макс засміявся що викликало у мене легку посмішку.

- Ну, на вигляд ти налаштована до роботи, але зараз я подумав про внутрішню готовність і здається мені вона у тебе нижче нуля.

Я захихотіла коли Макс відчинив мені двері. Справді, щоб хоч якось виглядати відповідаюче я одягла костюм. Білі широкі штани та піджак, а під ним ховався чорний светр, хоча знизу іще була футболка. Волосся я розпустила, адже з ним не так прохолодно, а передні його пасма заколола невидимками.

- Я б навіть сказала нижче плінтуса. - відказала я на здивований погляд Макс.

Хлопець відчинив мені двері і ми зайшли у кабінет Георгія. Макс без вагань сів у головне крісло, а я перед ним. Розглянувшись я зрозуміла що тут нічого і не змінилося.

- Тут ти нічого не переставив.

Макс відвів погляд від монітора й озирнувся.

- А, ні. Це все іще кабінет батька. Мені просто потрібно завантажити один файл і все.

Я кивнула головою і підвівшись підійшла до вікна. Дощу не було, але небо як і вчора не радувало сонцем. Справді, зима все ближче.

- Цікаво, цього року Різдво буде із такими ж снігами? - прошепотіла я собі під ніс розглядаючи місто.

- Синоптики кажуть що ця зима в принципі буде найхолодніша, - сказав Макс, а я повернулася.

Хлопець стояв за моєю спиною. Його рука лягла на моє плече. Він стояв надто близько. Його палець легко водив кола через шар тканини, а я все одно відчувала це. Я хотіла відхилитися, дотулитися плечима до його грудей і забути всі свої побоювання. Але частина мене була певна, що цього робити не можна.

- Ти казав що ненавидиш Різдвяні свята, - раптом згадала я.

У вікні я побачила як хлопець знизив плечима.

- Звідки ти це знаєш?

Я ледь посміхнулася.

- Ти сам сказав, одного разу.

Між нами запала тиша. Рука Макса і досі лежала на моєму плечі проводячи маніпуляції. Але...я відчувала наче він не тут. Пройшла напевно ціла вічність як я почула його голос.

- Розкажи, чому...звідки це все. - сказав він тихо, а я повільно повернулася до нього обличчям.

- Що ти маєш на увазі під словом "це"?

Макс на хвилину задумався. Напевно, він зважував всі свої за та проти і все ж вирішив.

- Відчуття холоду, кошмари, ці маленькі непомітні синці на руках

Він взяв мене за долонь і повернув її. Непомітні...вже давним-давно абсолютно непомітні для чужих очей. Вони фактично зажили залишивши від себе тільки непомітний темнуватий відтінок.

Я підняла погляд на Макса.

- Я ...я не готова розповісти тобі це.

Він важко видихнув.

- Каміла, все те що сталося назавжди залишиться у минулому. Тобі варто це відпустити. І чому б...це не зробити просто зараз.

Я почала хитати головою у знак запереченя, а на очі набігли сльози.

- Е ні, дюймовочка. Не плакати. - Макс швидко змінив манеру і помахав пальцем перед моїми очима.

Не розумію чому саме це мене насмішило. Я посміхнулася.

- Отак уже краще. Ну...не розпускаємо нюні. Посмішка тобі набагато краще іде.

Я почала витирати сльози. Коли нарешті вдалося це зробити то глянула на Макса чистим поглядом. Він посміхнувся мені, а тоді несподівано обійняв. Тут мої думки знову поділилися на дві, але все ж виграла та яка прагнула обійняти хлопця у відповідь.

Голова Макса опинилася на моїй маківці і я скривилася.

- Без цієї щетини тобі було набагато краще.

Макс хмикнув.

- Цікаво, ти навіть давала мені себе обнімати.

Я посміхнулася відсторонивши і нахмурила брови.

- Обійми, це просто обійми.

Через декілька хвилин ми вийшли з кабінету Георгія і покрокували вздовж коридору.

- Тепер куди?

Макс хмикнув.

- Каміла Георгівна, невже ви уже заморилися? Ще й половини робочого дня не пройшло.

Я хмикнула.

- Георгівна?

- Так, - Макс насупився, - Хіба тепер ти не носиш фамілії батька?

Я набурмосила губи. І справді. Георгівна.

Макс відчинив двері і я напружилася побачивши що це кабінет однієї з працівниць.

- Максим, - сказала вона піднімаючись, а тоді глянула на мене.

Дурна блондинка. Цікаво, як вона взагалі тут опинилася?ї

- Це Каміла, моя сестра й аукціонер компанії. - пояснив Макс.

Дівчина кивнула.

- Я переробила все як ти казав. Глянеш?

Макс кивнув і сів за її стіл. Я ледь стримала чергове закочування очей коли дівчина нахилилася настільки, що здається її груди зараз випадуть з цієї сорочки.

Мене Бісило. Все. Вже приблизно з двадцять хвилин ця Аліса Володимирівна показувала Максу не тільки дизайн. Мені набридло дивитися як вона наче "випадково" впускає олівець з рук, а тоді повільно нахиляється. Коли це сталося знову я стала красівкою на цей чортовий олівець і нахилившись поставила його до інших у банку. Дівчина точно не була у захваті, що не скажеш по її милій посмішці.

Краще б вона за олівчиком бігала. Через декілька секунд рука дівчини лежала на спинці крісла звідки плавно перейшла на шию Макса. Дівчина водила кола по його голій частині шкіри, а йому хоч би що. Я не стрималася.

- Аліса...- чорт, забула як її по батькові, - А принесіть мені, будь ласка кави. Я так жахливо сьогодні спала.

Дівчина глянула на мене з очима наче п'ять копійок, а Макс нарешті відірвався від ноутбука і глянув на мене. Знову ця ідіотська просмішка в очах.