Читати книгу - "Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі"

- В цьому немає потреби. Ви були під постійним контролем медиків і обладнання аж до останньої... півгодини. Так що, якщо ж я зможу вам довести, що ви не праві?

- Ви - дивний лікар. Але... чому б і ні? Я буду рада дізнатися, що існує щось, що не можна купити. І я не говорю лише про гроші. Втім, треба бути фанатиком, щоб не визнавати їх майже абсолютну владу над людьми. Ми купуємо будинок, щоб бути вільними від впливу інших людей.

- І як бонус отримуємо самотність.

- Вона не така гарна, але з іншого боку, ми ж приходимо у цей світ самотніми, не рахуючи близнюків. Можливо, так і задумано? Ми купуємо автомобіль, щоб бути вільними від очікування, отже, від часу, мати можливість відчувати себе людиною, а не оселедцем у бочці маршрутного таксі.

- І наша самотність подвоюється, а проблеми та витрати потроюються.

- Ми знаходимо друзів, але інші купляють їх можливостями, дарами, увагою. Валюта інша, але принцип той самий...

- Просто люди залишають наше життя, коли внесли в нього все, що було задумано, що могли дати один одному.

- Ми знаходимо кохання, щоб з часом воно було перекуплене молодістю, свіжістю, наївністю та новизною відчуттів.

- Але весь цей час ми були щасливі, просто не навчилися цінувати те, що маємо.

- Здається, і в у вас є свій погляд на все, докторе, чи не так?

- Хіба це погано? - питаю я, і ми обоє сміємося.

- І як же ви плануєте мене переконати?

- Ні в якому разі не планую цього робити. Просто хочу, щоб ви побачили куб із іншого боку.

- Чи там не такий самий квадрат?

- Поки ми не побачимо, не дізнаємось... Так ви погоджуєтеся на мій маленький експеримент?

- У будь-якому разі, в лікарні мені немає що робити. Чому б і ні?

Я подаю їй руку, і вона бере її.

- Як ви збираєтесь мені довести, що я не права?

- Я буду приходити до вас кожен день, якщо ви не проти.

- Не проти. З вами дивовижно швидко і приємно летить час.

- Але я маю до вас одне прохання.

- Яке саме?

- Ведіть щоденник. Пишіть в ньому всі свої враження та роздуми про минулий день. Але не читайте його до того часу, поки ми не завершимо наш експеримент. Потім ми разом прочитаємо його і переконаємось, чи змінилися ваші погляди. Чи ні...

- Боюсь, що це неможливо. Тому що я не можу виходити з палати. Я тепер взагалі майже нічого не можу.

- О! Це зовсім не проблема! У мене вже є чудовий блокнот.

Я віддав їй свій блокнот для записів та ручку. Мені за це потім довелося відплатити. Але це варто було зробити, я не жалкую.

- Ви все це задумали з самого початку? Це якась терапія? - запитує вона, звузивши очі.

- Що? Ні! Ні, що ви... Просто я сам люблю іноді записувати свої думки, а блокнотів вже накопичилося стільки...

- Скільки ж?

- Боюся, ви не зможете запам'ятати це довжелезне число...

- Я ніколи не намагалася писати. Мені завжди було значно приємніше розмовляти з живим співрозмовником.

- Тоді пишіть живому співрозмовнику.

- Вам? Адже ми все одно потім прочитаємо це разом.

- Я б не став без дозволу вриватися в ваш приватний простір. Знаєте, в чому різниця між свободою та самотністю? Коли ми вільні, інші поважають наш приватний простір, коли ми самотні, просто нема кому порушувати наші кордони.

- Ви – філософ.

- Скоріше, волонтер.

...Я знову здригаюся всім тілом. Чому він розповідає мені це? І голос! Її голос він передає так схоже, до болю схоже...

- Так все-таки, ви не лікар? – запитує мене дівчина.

- Одне іншого не виключає.

- Ви зовсім мене заплутали. Але кому ж потім писати? Не можу ж я справді звертатися до щоденника.

- Так роблять багато людей. Але ви могли б писати комусь більш реальному. Наприклад, Богу?

- Богу? Чи це не занадто самовпевнено?

- Набагато більше самовпевнено думати, що все в цьому житті ми вирішуємо самі, без його втручання, самі визначаємо свою долю.

- Добре. Добре, я згодна. Дякую вам. Але я трохи втомилася і хочу бути одна...

- Так, звісно! Я залишу вас. Зайду до вас трохи пізніше.

І я пішов.

...Янгол замовкає. Ніби хоче перевести дух. Але я відчуваю, я впевнена, що він мовчить навмисно...

- Вона розглядає блокнот з теплою посмішкою, - кажу я, видавлюючи словами. – Розглядає і роздумує вголос... Дивний все-таки лікар. Я раніше не бачила його тут, говорить вона. Але можливо, він реабілітолог. Можливо, в цій клініці інший підхід. Що б я написала сьогодні? А чому б і ні?