Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Я не хочу бути демоном, – стиснула плечима Карро, видихнувши рокові слова, – та… я розумію, що по-іншому вже не можна. Тому я піду з тобою, але якщо ти детально розповіси, що потрібно робити, а що ні. Бо знай, якщо я з тобою, то щось точно піде не так, а бажано не провокувати Абадда.

– Я тебе зрозуміла, Карро. Мій план, як завжди, детальний та продуманий. Я майже кожен день проходжу цей шлях. Моя мета – не нашкодити тобі, а навпаки вберегти, – Лу кивнула, ніби підтверджуючи свої слова, і вийшла з кімнати, зачинивши двері. І тільки тоді Карро засміялася, покачавши головою.

– Демони такі дивні, наче моя мрія – це скоріше вступити у бій з янголами, проти яких я точно програю, – вона доторкнулася до грудей, відчуваючи, як щемить печать благословення, а потім прикусила великий палець, поки не відчула легкий біль. Моментально скривившись, вона знову схопилася за книгу. Як єдиний правильний вибір, єдине, за що вона могла схопитися… за книгу про янголів. Карро знову нервово усміхнулася, знаючи, що пожалкує про сьогоднішній вибір.

– Я так не хочу бути демоном, – руки опустилися, вона затримала погляд на вогні й відкрила книгу, занурюючись в історію янголів, їхню природу та сутність.

Карро читала кілька годин, поки двері знову не відчинилися з неприємним скрипом та значним спротивом. Лу стояла, одягнена в чорний костюм, який нагадував легку броню. Волосся вона також зв’язала на потилиці та натягнула маску. На плечах і спині вона тримала короткі мечі, а на стегні висів ніж, такий самий, як і в чоботях.

Карро відклала книгу, здивовано подивившись на демоницю.

– Лу, а ти точно не дивніша за мене?

– Ні, одягайся. Я все принесла, – вона кинула мішок зі схожим одягом для Карро, котра зі зітханням витягнула все, роздивляючись свою нову форму. – Зброю я тобі теж дам.

– Яка щедрість, – фиркнула Карро, повільно одягаючись. Щоб закріпити всі елементи, натягнути наручі та чоботи, а ще закріпити кинджали, пішло не менше двадцяти хвилин, а це вже було досягненням – раніше вона витрачала вдвічі більше часу. – Ну майже все, – останнім вона натягнула маску, закриваючи рот і ніс, і усміхнулася, скрививши губи.

– Карро, я бачу твою усмішку по очах. Це необхідність, прийми це.

– Прийняти що? Те, що я, якщо виживу, звичайно, отримаю покарання від Абадда, буду плюватися кров’ю та молити про милість його темної величності бастіону, а плюси будуть?

– Будуть, – Лу кивнула, – а тепер ходімо.

З фортеці вони вибиралися якимись таємними шляхами, і навіть для цього тренування дало про себе знати: вона не зірвалася вниз з вежі бастіону, а зачепилася руками та підтягнулася, коли здавалося, що шансів втриматися вже немає, а під пальцями кришилося каміння. Вітер, який часто бився, мов птах, у вікно Карро, тепер вирував між ним, здіймаючи хвилі чорного піску та ганяючи хмари над фортецею. Вона затрималася всього на хвилину, випрямившись, і зробила вдих на повні груди. Холод оточив тіло, але це був приємний холод, немов підіймаєшся на вершину спокою, або скоріше на вершину своїх мрій. Горизонт вже червонів, плямами та лініями фарбував небеса нерівномірно, але як професійний художник. Саме природа була найкращим художником, і Карро кинула останній погляд на горизонт, щоб слідувати за Лу, яка легко, мов тінь, прямувала вниз. Приходилося копіювати майже кожен рух, так він був відточений.

Тільки-но підошва торкнулася землі за межами бастіону, повітря погустішало, а небеса стали майже червоними. Карро відчувала, як у неї тремтять ноги, а серце несамовито б’ється у грудях.

Коротке «почекай» застрягло у горлі, коли раптова блискавка влучила між ними. Тоді Лу зупинилася, а Карро відступила на пару кроків.

– А що, вже? Знаєш, я відчула себе демоном у повній мірі. Пропоную повернутися.

– Пізно.

– Що?

Небо засяяло блискавками, небо затремтіло й набатом пронісся грім. Неправдоподібний грім. Дивлячись угору, Карро майже розуміла, у яку халепу вона дозволила собі потрапити. Страх змушував її дивитися на червоні небеса й шепотіти собі під ніс незнайому пісеньку, пісеньку з минулого.

Коли перша паніка пройшла і вона змогла поворухнутися, з тривогою почала шукати Лу, але її не було.

Карро зжалась від страху:

– Лу! Ти де?! Лу! Будь ласка, Лу!

Відповіді не було.

– Я стану демоном, Лу! Я все зрозуміла! Будь ласка! Не залишай мене тут!

Демониця просто зникла, а з нею зникла і сама Карро, розвалившись як піщаний замок на березі нестримного моря.

– Лу! – вона вдарила по камінню, розбивши долоню. Навіть біль не привів її до тями. Біль був всюди, особливо сильно боліло серце.

– Нікому не можна довіряти. Нікому! Коли ж ти вже запам’ятаєш це, Карро? – вона зверталася сама до себе, стискаючи тремтячі долоні і дихаючи важко та надривно.

Ковток.

Вдих.

Між ними вирвався схлип.

Ковток.

Видих.

– Будь ласка! Допоможіть! – але стіни бастіону залишалися німими. Можливо, десь далеко в коридорах вежі спалахнули хижі очі, зашелестіли пазурі по підлозі… – Я стану нормальним демоном!