Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Руки боліли, голова паморочилась, вона ледь переставила ногу, шукала поглядом місце, куди можна було сховатися. Поряд були тільки гладкі стіни бастіону, таємний прохід зник, став звичайним каменем, таким як і всі. Камінь був холодний на дотик, Карро возила руками знову та знову, а потім схилила голову, стримуючи сльози.

– Я не хочу помирати, не дізнавшись правди. Мені більше не треба! Мені не потрібна сила, влада, лише правда!

Небеса відповіли раптовою тишею, а пекло заревіло диким звіром. Карро впала на коліна і закрила вуха, щоб не чути ні страшного рева, ні грому, що церковними дзвонами нісся під самими небесами.

– Лу? Будь ласка, Лу, – благала вона, дивлячись розмитими від сліз очима на гладку стіну, ніби Лу ще була там. Вона прислухалася, але Лу вже зникла. Могла б забрати її подалі від грому, реву, блискавки та янголів, погляд яких вона відчувала лопатками. – Лу!

Світла сила доторкнулась до спини, Карро повільно повернулась, приречено дивлячись на янголів. Тільки вони не могли бачити її погляд, чорний капюшон закривав ту частину обличчя, яку не закривала маска. Дихати стало важче, печать давила на груди все сильніше. Капали сльози, яких ніхто не бачив.

Воїни світла викликали тільки страх, ясні фігури розмивались, і Карро вдавлювалась у холодний камінь бастіону.

– Ми тебе давно чекали, демон, – янгол нахилив голову. – Ти стільки лиха заподіяла нашим братам, що кара твоя не буде простою. Ми попереджали, що заклинання не обманути.

Карро здивовано дивилась на них, не в силах сказати ані слова. «Яке лихо?»

І світ згас. Темрява охопила її майже відразу, коли янгол підняв руку.

– Лу… – останнє встигла вимовити вона, перед тим як впасти.