Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Далекий стукіт кроків змусив підвести голову та придивитися до єдиного моста, що вів із Тисняви. Хоча такої ранньої пори вулиці ще безлюдні, Сент не любив місити їхню багнюку.

На тлі ще тьмяного неба вималювалася темна фігура, і з того, як рішуче розвівалися поли одягу, я впевнилася: це він. Підвелася з ящика, на якому сиділа, і рушила вулицею за ним. Він прямував до Узбережжя, завертаючи там само, де й завжди, а я тупцяла назирці, сунувши руки глибоко в кишені й виглядаючи, де тінь ковзала стінами будинків, що їх він проминав. Це теж у дусі Сента: на все довкола кидати власну тінь.

Коли поблизу гавані він став спускатися драбиною, я втиснулася в стіну найближчої будівлі

й затамувала дух. Від блідого світанку плащ яскраво блищав, немов ті сині коралові аспиди, що сновигали східним рифом на Джевалі. Стукаючи підборами, Сент рішуче крокував провулком, а навколо вже поступово прокидалися вогники у вікнах. За лічені хвилини на вулиці юрмитимуться докери та хлібарі, і коліщата Сероса жваво закрутяться.

Зачекала, поки зникне за рогом, відтак прокралася за ним, намагаючись ступати якомога тихіше. Над провулком уже показалася вивіска таверни Ґріффа, літери на ній постирали люті морські вітри. Та місце знайоме. Стіни з важких камінних блоків, масивні дерев’яні колоди, а дах здіймається так стрімко, що і пташці не присісти.

Сент зник за дверима, а я піддивлялася за ним у вікно. Усередині ще було порожньо, лиш сам-один Ґріфф стовбичив за шинквасом, пов’язаний якимсь шматтям, що правило за фартух. Навіть не звів очей, коли Сент висунув із-за столу стілець і всівся.

Із кухні вигулькнула жінка з тацею, акуратно поставила чайник скраю стола, за яким сидів Сент, а той дістав стосик пергаментів. Ковтнув, не зводячи очей зі сторінок. У його лапищах філіжанка здавалася зовсім крихітною.

Я постояла, тримаючись за клямку, відновила рівновагу — і тоді прочинила двері.

Ґріфф зиркнув із-за шинквасу, а в кухонному дверному отворі знову вигулькнула жінка: обоє мали вельми збентежений вигляд. Та погляд Сента, що той звів на мене понад чашкою, ніби важив цілу тонну. Кошлаті брови аж злетіли над пронизливо-синіми очима.

— Доброго ранку, — привіталась я до жінки. — Чаю, будь ласка.

Вона не зрушила, позирнула на Ґріффа, немов питаючи в нього дозволу. Той кивнув, хоч і косився на мене підозріло. А коли я відсунула стілець навпроти Сента й сіла перед ним, склавши руки перед собою, Ґріфф вирячився геть сполохано.

— Що ти тут робиш? — Сент уже знову сунув носа в пергаменти, одначе те, як він посовався на стільці, підказало: він таки заскочений.

— Гросбухи? — подалася вперед, удаючи зацікавленість.

— Вони. Учора пізно ввечері прибули два судна.

Він підняв чашку, і на кутику сторінки лишився круглий мокрий відбиток.

— Чого тобі треба?

— Почаювати з батьком, — усміхнулася, стишившись до шепоту.

У Сента кожний м’яз у тілі напружився, пальці так стиснули чашку, аж здавалося, що та ось-ось хрусне й розлетиться; він не зводив із мене погляду. Жінка поставила на стіл другий чайник і посунула все решту.

— Молока? — запитала.

— Так, дякую.

— А цукру, люба?

— Звісно. — Зиркнула на Сента. — Стільки років не мала в роті ні крихти цукру!

Він різко опустив чашку на стіл, трохи чаю вихлюпнулося. Повернулася жінка зі слоїчком вершків і п’ятьма кубиками цукру на лляній

серветці. Я взялася перемішувати, а Сент ніби перестав звертати на мене увагу.

— Чи ще якісь твої кораблі постраждали від того шторму, що стався кілька днів тому?

— У тому штормі геть у всіх кораблі постраждали, — буркнув Сент.

— І Золині теж?

Він випустив із рук пергамент.

— Що ти знаєш про Золу?

— Небагато. Хіба те, що в нього ворожнеча з отим торговцем з Безіменного моря. — Окинула батька уважним поглядом. — Ну й «Жоржина». Чула, їй вітрила порізали.

— Що менше тобі відомо про ці справи, то ліпше.

Я потягнулася до чайника й долила йому чаю.

— У тебе з ним теж неприємності?

— Були у твоєї матері, — відказав Сент, і мені аж пальці похололи попри гарячий чай. — Тож так. Є вони й у мене.

— Вони були знайомі? — запитала так, щоб не називати її на ім’я.

Чого мені було геть не треба — так це його розізлити.

— Перш ніж я взяв її до команди, вона була добувачкою в нього.

Оце так щирість, я вражена! Сент завжди говорив загадками, проте видавав мені подекуди таку інформацію, що я й не запитувала. Логічно, що, перш ніж стати до співпраці зі Сентом, Ізольда працювала з іншими, та вона ніколи не згадувала часи між від’їздом із Бастіана та вступом у команду «Жайвора».

— А що за неприємності?

— Неважливо, — відказав Сент, злегка нахилившись у мій бік.

Я вишкірила зуби, борючись зі спокусою вхопити батька за комір його елегантного вбрання й заволати в обличчя.

«Ти створена не для цього світу, Фейбл».

Він гадав, я не здатна подбати про себе. Віддав мені «Жайвір», та при цьому вважав, ніби не можу йти власним шляхом. Отакої!

Набрала в легені повітря, яке навколо нього, здається, завжди аж вирувало. А в очах вічно світилася ця жорстка пиха. Я придушила біль у грудях, який волів, щоби тато просто підсів до мене і взяв за руку. Ту крихітну скалку всередині, що благала: «Та підведи очі від своїх пергаментів і глянь на мене. По-справжньому подивись на мене».

— Скажеш нарешті, нащо прийшла?

Я ковтнула чаю, язик защипало солодкаво й заразом гіркувато.

— Мені потрібні гроші.

— Скільки? — у голосі ані дрібки цікавості.

— Вісім сотень мідяків.

Тут він аж прокинувся. Відкинувся на спинку стільця, поблажливо посміхнувся.

— І хочеш, щоб я тобі…

— Звісно, ні, — перебила його. — Це порушило б одне з твоїх правил. Ніщо не дається задурно, — відтарабанила, як колись