Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Він заінтригувався ще дужче.

— Угоду.

— Так.

— А нащо тобі вісім сотень?

— Ти ж сказав, щоб я йшла власним шляхом. Ось я й пішла.

Сент згідно кивнув.

— І що ти такого маєш, щоб я стільки за це виклав?

Щоб не передумати, я хутко сягнула в кишеню і поклала морського дракона на стіл між нами. Тут навіть Сент не встиг приховати, який вражений: на мить його ніби блискавкою обпекло. Відтак скам’янів і розширеними зіницями поїдав підвіску.

— Де ти її взяла? — прохрипів.

Я розуміла, що так не можна. Що загалом це неподобство — використовувати пам’ять про маму як зброю проти нього. І просто жахливо торгуватися за її найціннішу річ. Проте підвіска покликала мене, коли я чекала на Сента в його лігві, ніби Ізольда знала, що це мені знадобиться. Саме тепер.

Сент обережно взяв прикрасу: зеленкуватий морський дракон заколивався на ланцюжку між його пальцями.

— Ось чому ти вертався на «Жайвір», — сказала я. — По її підвіску.

Батько не відповів. Цю прикрасу він купив для мами в Бастіані, у ювеліра, що створював унікальні роботи на замовлення. То був рідкісний вид морських вушок, цю глибоку зелень ні з чим не сплутаєш — такі водяться лише в Безіменному морі. І вона ніколи її не знімала.

— Ну що? — Я підвела на нього очі, у яких уже закипали сльози.

Сент затиснув підвіску в кулаку й сунув до нагрудної кишені. Прокашлявся.

— Вісім сотень, гаразд.

Простягнула руку — і він потиснув її на знак угоди. Я підвелася (він уже й не дивився на мене), і мене пронизало усвідомлення того, що я щойно наробила. Знаючи, що для нього важить, використала це проти нього. Як і застерігали його правила.

Повернулася спиною, поки сльози ще не полилися.

— І ще, Фейбл!

Завмерла, уже занісши ногу над порогом.

Сент окинув мене поглядом, відкинувшись на стільці, знову холодний і незворушний.

— Бодай іще раз спробуєш шантажувати мене своєю матір’ю — і я викреслю з пам’яті, що ти взагалі існувала.

Роздiл тридцять перший

Вийшовши з таверни Ґріффа й лишивши там підвіску, я фізично відчувала її брак. Бо ж із тої миті, як поцупила її з кімнати Сента, почувалася так, ніби мама незримо десь поряд зі мною.

Пай почепив мені до стегон два гамани з монетою і щільно намотав іще один шкіряний пасок поверх ременя.

— Як рушимо — не зупиняйся.

Кивнула, тугіше підтягуючи пряжку, щоб мішечки не вислизнули від чималої ваги.

— Не зупиняйся, — повторив і глянув вичікувально.

— Зрозуміло.

Вілла озирала вулицю, ховаючись позаду в затінку провулка. Скарбник Сента з’явився з монетою серед ночі в супроводі двох типів із ножами в обох руках. У кімнаті таверни примружено спостерігали, як ставлю підписи на пергаменті, та не зронили ані слова. Хто працює на мого батька, той розуміє, що не слід лізти із зайвими запитаннями.

Геміш наполягав, щоб ми заздалегідь домовилися з вітрильним майстром і не ризикували, тягаючи гроші через усе місто, та Вест вирішив, що той охочіше погодиться на винагороду, побачивши купу міді на власні очі.

«Ніщо так не переконує, як блиск монети», — заявив.

— Ми проведемо тебе до дверей і зачекаємо зовні. — Остер укотре перевірив гамани.

— А з нами не підете? — Я глянула на нього, тоді на Пая.

Не подобалося мені, що маю перебувати в робітні вітрильного майстра з такою купою грошви, коли сама лише Вілла зможе боронити нас від посягань.

— Тінні не надто нас обожнює, — скривився Пай, притулившись до стіни обіч Остера.

— Чому?

— Не веде справ із Солонокровними.

Я витріщилася на них, тоді повернулася до Пая.

— Ви ж казали, що з Узбережжя.

Пай напружився: йому явно не хотілося, щоб Остер видавав про нього правду. Та Остер спокійнісінько відказав:

— Народилися ми в Бастіані.

Осяйне, заможне місто на березі Безіменного моря — там народилася й моя мама. Нечасто зустрінеш тих, хто ладен замешкати на Звуженні, коли пощастило спробувати життя в Бастіані. Хіба що доводилося від чогось тікати.

Хай що їх сюди привело — за цим стояло щось іще. І від мене не сховалося, нащо Остер мені про це повідомив. Дав мені невеличкий шматочок правди, щоб подивитися, як я з ним чинитиму.

— Час іти, — кинула Вілла через плече.

Я застібнулася, Пай з Остером вишикувалися обабіч.

— Готові? — Вілла витягнула кинджал.

Я кивнула.

Боцманка рушила на вулицю, а я за нею, ступаючи крок у крок із Остером та Паєм, які щільно тулилися з обох боків, щоб мене й не надто видно було.

Робітня вітрильного майстра розташувалася на одному з дванадцяти пірсів, що тяглися над водою у східній частині Сероса. Одну зі стін майже цілком забирали скляні обрамлені вікна, що видивлялися на місто. Червона цегла поросла густим зеленим мохом, що поволі роз’їдав розчин. Я не виймала рук із кишень — притримувала гамани, щоб не дзвеніли від ходи.

Не могла не завважити, як усі перехожі витріщалися на пошрамоване Віллине обличчя, проте боцманка прямувала з гідно піднесеною головою, ніби й не помічала. Не бачила, щоб вона намагалася приховати опіки, і тепер подумала: а може, це їй і на руку — показувати Звуженню, що з тутешньою жорстокістю вже неабияк обізнана? Жінка в команді не щось надзвичайне, одначе ми все-таки в меншості. І що ніжніший матимеш вигляд, то вища ймовірність стати жертвою.

Поголос про «Жоржину» та Веста вже дійшов до решти торговців. Ворожнеча із Золою переросла у справжню війну — тож, звісно, усі звернули увагу на команду, що стікає кров’ю. Проте нікому ще не було відомо про дівчину, яка здерла із Сента чималу суму на порятунок корабля.

Ми дійшли до пристані, Остер зайняв позицію біля бічної стіни будинку, звідки був ліпший огляд, і дістав із кишені люльку. Пай умостився поряд і сунув руки в кишені. Обидва краєм ока спостерігали, як Вілла відчиняє масивні залізні двері й ми