Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

***

Його руки наче лещата стискають талію, розплющують об тверду чоловічі груди. Навіть вдихнути не вдається. Впираюсь долонями, намагаюсь відсунутись, але навіть поворухнутись не можу. Стьопка навіть уваги не звертає на мої пручання. Ба більше, його долоня опускається нижче, на мої сідниці й стискає. 

Мене ледь не вивертає. І саме це примушує вкусити його за губу. Секунда ― і я вже на свободі. Лякливо озираюсь, але схоже спалах таки привидівся. Гидливо витираю губи.

Стає образливо й ніяково. Відчуваю себе неживою, відчуваю себе лялькою. Схотів ― поцілував, наче моя думка нічого не важить, наче мої бажання не беруться до уваги.

― Не смій більше!

― Ді, годі вдавати. Ти ж сама цього хотіла. 

Мої щоки наливаються жаром від обурення. Здається навіть вуха горять.

― Не хотіла. Й не захочу. Це твоя хвора фантазія! ― відрізаю й ледь не бігцем кидаюсь до дверей. 

Усю колотить від страху й огиди. Вуста й досі відчувають поцілунок. Наче до слизької жаби торкнулась. І як раніше йому вдавалось в мені розпалити бажання, як вдавалось примусити хотіти, насолоджуватись доторками й пестощами? Зараз мені лиш хочеться вмитись, стерти з губи сліди його торкань. 

Емоції вириваються з грудей короткими судомними схлипами. Навіть не бачу, куди біжу. І раптове відчуття мокрого подолу виявляється справжнісінькою несподіванкою.

― Куди преш, курка! ― гарчать.

Підіймаю очі ― Аліна. В одній руці тримає пустий келих, в іншій ― телефон. По персиковому подолу моєї сукні розпливається огидна червона пляма. 

― Менше в телефон втикай, ― огризаюсь.

― В телефоні часом є щось набагато цікавіше, ніж тут, ― посміхається дивною посмішкою. Оглядає підозріло, спиняючи погляд на вустах. Вони горять, певно червоні та припухлі після грубих цілунків. 

Проте й слова не говорить. Навіть не натякає. Й, звісно, не перепрошує за зіпсований одяг. Йде собі. А я закушую губу, щоб не схлипнути. Чому саме Аліна трапилась мені на дорозі, чому не міг хтось, хто до мене краще відноситься, або хоча б байдуже? 

Шмигаю носом. Треба мигцем запрати сукню, поки пляма не в'їлась, вмитись холодною водою, щоб збити жар з обличчя, й набрати Марка. Тільки швидко, поки мене ніхто не помітив. Не помітив яскраво червоні від поцілунку вуста, та такий самий червоний поділ. 

Розвертаюсь до дверей на терасу ― через неї можна вийти у двір, обійти будинок.  

― Діано! ― гукають. 

Втягую голову в плечі. Та блін! 

Але це Віра. І погляд у неї стурбований. 

― З тобою все гаразд?

― Так. Напевно. ― не наважуюсь повернутись. В кутиках очей знову збираються сльози. 

― Ти вся тремтиш, ― підходить, торкається плеча. ― Знайдімо Марка.

― Ні, не треба…

Вірі набридає говорити з моєю спиною. Вона обходить, перегороджує дорогу й уважно роздивляється мене. Її очі розширюються, коли помічає зіпсовану сукню.

― Тобі необхідна допомога.

― Тільки не Марк, ― ковтаю сльози. 

Ховаю за волоссям розпашілі щоки, кусаю губи, щоб сховати сліди поцілунку.

― Гаразд. Давай я допоможу. 

Віра відводить у якийсь затишний куток, садовить у крісло. За мить в моїй руці склянка з соком.

― Заспокойся. Тебе хтось образив? Аліна?

― Не питай нічого. Будь ласка… ― хриплю з відчаєм.

― Гаразд, не питатиму. Але ти пий. І заспокоюйся. Я все ж покличу Марка. 

Зуби цокотять об краєчок склянки. 

― Не треба…

― Треба, ― грізно супиться. ― Він мені голову відкусить, якщо взнає, якою я тебе знайшла і не повідомила йому. 

І перш ніж я ще щось вигадаю у заперечення, Віра йде. Мені нічого не лишається, як слухняно допити напій та привести думки та емоції до ладу. Схлипую, роздивляючись пляму. Й гадки не маю, як таке вивести. Треба погуглити. Про Стьопку намагаюсь взагалі не згадувати.

Він так і не повертається з тераси. Може мерзне там, а може зробив як я планувала ― обійшов будинок. Й Аліна десь зникає. А за мить мені вже не до них. Бо Віра приводить Марка. І його погляд, такий стурбований і ласкавий, що геть забуваю про все інше. В серці щемить, в очах знову починає щипати від образи. 

― Ді, що трапилось? ― присідає навпочіпки й бере мої руки у свої. 

― Нічого, ― хриплю. Шмигаю носом. 

― Я ж бачу…

Ковтаю непрохані сльози. 

― Не скажеш?

Хитаю головою. 

― Це Стьопка? ― намагається вгадати.

Величезних зусиль коштує зробити обличчя непроникним. Знову хитаю головою. Й не стримуюсь, опускаю вії. Брехати у вічі важко й незвично.

― Аліна?

Червонію.

― Марку… ― шепочу прохально. Горло стискає спазмом.

― Гаразд, ― зітхає. Певно вирішує на деякий час дати спокій з розпитуваннями. ―. Тоді їдьмо додому.

Підіймаю погляд.

― Не думаю, що доречно… ― несміло промовляю.

Уявляю, як образиться іменинниця. На мою голову посиплються ще більші шишки.

― Доречно, ― обриває різко й категорично.

― Твоя мама… Певно їй буде неприємно…

― Вона зрозуміє. Я скажу, що завтра важливий день і не хочу пізно вертатись додому. До речі, це справді так. Тому, Вір, ― звертається до сестри. ― Візьми Діанину курточку та проведи її до машини, ― передає їй ключі. ― Побудь з нею, поки я поговорю з батьками.

Віра киває, міцно стискає в руках зв'язку.

― Марку! ― знову намагаюсь зупинити.

― Ні слова, Діано! ― таким злим я його ще не бачила. Тільки от не знаю, на кого він злиться. Може на мене?

Спитати не наважусь. А він уже йде.

― Ходім, ― смикає за рукав Віра, і я більше не опираюсь, покірно підводжусь з крісла. 

Тамую вихор суперечливих емоцій та відчуттів. Я боялась цього вечора, передчувала, що щось має трапитись. І не дарма.